Про війну

Як соромно мені за себе —
За ті змарновані роки,
Коли вважав: земля і небо
Гульвісам служать залюбки.

Мене не мучило сумління
Ні наяву, ні серед сну —
Гадав: це право

Що ж далі? Задубіння жил,
Подагра, пам’яті судома.
Від того, чим ти досі жив,
Тобі лишилась тільки втома.

Навчись дивитися на світ,
Мов він тобі вже не належить.
І що

Де люті хуги плутанку снували,
Де світла меншало із кожним днем,
Камінні щелепи пережували
Нас так, що видалось: не оживем…

Ще всюди ніч, тривають наші муки —
Та все ж

Горланить радіола через стіни,
Коханку з перепою б’є сусід.
А я гортаю фото з України —
Від тих, кого не бачив десять літ.

Це лихо — фотографії від друзів.
Іржа часу! Хто

Реміння, звившись, мов руда змія,
Над веслами по голих спинах ляска.
У колеса історії своя —
З людської крові видобута змазка.

Та все ж веселка набира снаги —
Підводиться із

Річки для мене — це живі істоти.
Хто стверджує, що в них душі нема?
Людські страждання, радості й скорботи
Вони вбирають в себе тайкома.

Гніздяться думи у важких

Чоловікові

– Постривай, а портфель не забула?
– Та ні!
– Авторучку? Блокнот?
– Та в портфелі ж. їй-богу!
– Редакційне посвідчення?
– Тут, при мені!
– Ну,

У вогні, у пеклі фронтовому
Дружба пов’язала нас вузлом…
Переможці – ми прийшли додому,
Сіли й бенкетуєм за столом.

Лиш один вуста не розтуляє,
Очі – долу, сам сп’янів

Зима… Дорога… І нудьга…
І вітру східного виття…
І раптом – хльоскіт батога:
– А-а, душі бісові, гаття!

Тяжкий післявоєнний рік.
Поля снігами замело.
Везе мене

Балада. Із Сергія Смирнова

Сиву бабу Якилину у тяжкім у сорок першім
Назавжди посиротила і знедолила війна…
Тим стара така сувора, тим така небалакуча,
По сусідках не

Війна по шляхах вже бідою куріла,
Цвіла полином і гірким молочаєм.
А ми ще не знали.
А сонце світило,
Тривало життя споконвічним звичаєм.

Як завжди, шуміли за вікнами

Земля серпанком оповита,
У роси вбралися лани…
Додому, де не був три літа,
Солдат вертається з війни.

Іде він лугом біля річки,
Де сонна хлюпає вода.
– Живий? –

Самотня жінка приїздить з роботи,
Самотні двері мовчки відмикає
І, скинувши стару хутряну шубку,
Заходить до безлюдної кімнати.

І, мов печальні гості, тихо-тихо
Заходять

Жила собі сільська звичайна мати,
На полі працювала день при дні.
Вона давно забула вже граматику –
Часи, відмінки, присудки складні.

Отак би йшло життя її надалі,
Та при

Летить, кружляє березневий сніг
На тьмяному, розбитому вокзалі.
І до платформи, мов у снах моїх,
Примчав состав із фронтової далі.

Захеканий, він стомлено застиг,
Неначе біля

На пекучім сонці другий день
Ми, похмурі біженці, бредем…

Десь наш дім лишився між руїн,
Звідтіля вже не доходять вісті…
Натомився мій маленький син,
Плаче він, прохає

Коли на час
Затихнув гул гармат,
У бліндажі кисав листа солдат.
Було солдату
Вісімнадцять літ –
Білявий чубчик,
Брови урозліт.
Розповідав своїй коханій він,
Що йде

Чорний Краків…
Чорні круки…
Ще хвилина — та й умру.
…Одвезіть мене у Жуків…
Як надію — не журу.

Одвезіть на Україну —
Ця ж земля мені чужа.
Там цвіте моя

Пірат — це вівчарка,
Розумна й завзята…
Три роки
Ростив і глядів я
Пірата.

Ростив не для себе —
Ростив для держави:
Сьогодні Пірат
Від’їздить до застави…

…В

У березневе свято
Я рано-рано встала,
Малюночок весняний
Гарненько змалювала:
Вербички волохаті,
Високе небо ясне,
І сонечко у небі
Горить-горить, не гасне…

Піду