Про війну

Після фільму Герасим
Щось шепнув Одарці,
Й кума Петра попросив
Випити по чарці.
Аж до півночі пили
Не як в серіалі,
Щось про Тімонса плели
І про Джину далі.
Кум

— Де мій кум? — пита Платон
Василеву Лізу.
— А я йому за кордон
Виписала візу.
Ми тепер держави дві, —
Каже молодиця. —
— Я у хаті, він в хліві,
Де свиня і птиця.

— Прийшла до ринкових відносин
Уся Європа, — каже Тит, —
А я не йду. Куди я босим
Піду без кирзових чобіт?

В ніщо не вірить ваш Лаврін:
Ні в маніфести й інші постулати.
Не дочекався комунізму він,
Тепер не дочекається зарплати.

Для чого? Можливо, заради прощання
Мене повернула година остання
На землю, з якої для рим і думок
Життя мого витік нерівний струмок.

І що це за фокуси, що це за жарти?
Я

Останнього тасманця було знищено на початку XIX ст.
(Історична довідка)

Я — один. Я — останній. То значить — король.
Є Тасманове море й тасманська земля.
А земля мусить

Хтось жорстокий, невидимий ребра розгорне
І намацає серце, і душу мою
Непоквапно штовхає у полум’я чорне,
І гойдає чи в пеклі, чи десь у раю.

А відпустить — і знов я навчаюсь

Із окопних часів, із важких лихоліть,
Не зумівши миритись на хлібі легкому,
Я дерусь по драбині, що в грудях стоїть,
Хоч високих щаблів і не видно нікому.

Десь там птахи

Одна умова є між нами:
Якщо ти мій надійний друг,
Умій прийняти грізні злами,
В яких скресає вільний дух.

Не відвертай від них обличчя, —
Штормами зморений, греби
Туди,

За вологою шибкою дерево плаче,
Сіре небо дощем капотить безупинно.
Ну, чого ти болиш, моє серце? Неначе
Щось у світі страшне учинитись повинно.

Я не знаю, що саме — з людьми чи

Слова, накидані докупи, —
Давно вже справа не нова.
Передусім, які слова —
Вони живі чи тільки трупи?

П’яненькі лірники-поети
Співають нам про зло й добро.
Але приймають

Правнуче мій! Ти один з юнаків
Тих, за яких ми в боях помирали.
Вийди до мене з майбутніх віків —
Вийди, піднявши космічне забрало.

Все ми спалили заради мети —
Все, що

1
Не будіть його, пастушки, —
Хай під явором спочива.
В нього вчилися наші батьки,
Як помножити два на два.

Телескопа робили вони —
Чи віднайдеться край

Знов чомусь прийшла хвилина смутку.
Попрямую у вечірній ліс.
Запалю солдатську самокрутку
Над окопом, що давно заріс.

Ні, життя легкого обіцяти,
Сонце не могло своїм

Які ж ви смішні, їй-богу,
Із вашими орденами!
Чи хтось опромінить дорогу
Ліврейними галунами?

Чи зможе безликий чиновник
Талант начепити на груди?..
Ту славу, як вутлий

Виснажує і зраджує мене
На цій землі уява небагата:
Я розумію все людське, земне —
Крім серця, що живе у грудях ката.

Як розгадати, де ота рука
Бере для себе Каїнову

Є лісова дорога до села —
Туди іще бруківка не дійшла.

З десяток верст ідуть баби й діди,
Щоб хліба в клунках принести туди.

І споглядають сосни та дуби,
Як тужаться під

Час пливе, а я живу, як тінь.
Мертво в душах, порожньо і глухо.
Жду не лицарів, але прозрінь —
Пломінкого воскресіння духу.

Дух, що воскресає з небуття,
Хай гранують зорі —

Я ніби вийшов із полону,
В якому змалку виростав.
Уже не гнусь, не б’ю поклони —
Немов царем учора став.

Є вірні піддані у мене —
Берізка, срібна ковила.
Сосна гілля

Я важко жив. Мені було
Не до розваг у світі цьому,
Де так сплелось добро і зло,
Як світло й тьма в відлунні грому.

Та не лишилося мені
Образ на тебе, земле мила,
За