Про війну

Пліч-о-пліч сплю з колишнім поліцаєм,
Що наше військо зрадив у бою.
Частенько він мене частує чаєм —
І дивно: я не відмовляюсь —
П’ю.

Він убивав, він катував, він

Ні перші, ні останні ролі грати
Не хочу ні у снах, ні наяву.
Замкнув себе за ребра, мов за грати, —
І так тепер живу.

На те, що нині діється довкола,
Ув’язнений поете, не

Десь, може, в Африці, а може, в Україні,
У затінку від пальм чи то від колосків
Серед дівочих мук в німому голосінні
Почули зорі скаргу із віків.

Світила бачили, як рушили

Говорив Іван до молодиці:
— Трохи вже порядок навели,
В печінках сиділи ті п’яниці,
Й поміж сторожів вони були.
Лантух наберу колись чималий, —
Обережно глянув на куму,

— Чи ти, Пилипе, розум втратив,
Казав сусідові Денис, —
Вже другий телевізор в хату
Не знати для чого приніс?
Пилип біду свою розказує:
— Та я ж без двох, немов без

Запитує Одарка у Марини:
— Чи падають уже ті кляті ціни?
Тремтять у тої пальці не руці:
— Ні, падають нещасні продавці.

Петя з армії приїхав
У своє село.
Стільки радості і втіхи
Для батьків було.
Через тиждень якось мати
Синочка пита:
— Чи не міг ти написати
Нам хоч півлиста?
— Не

— Де мій кум? — пита Платон
Василеву Лізу.
— А я йому за кордон
Виписала візу.
Ми тепер держави дві, —
Каже молодиця. —
— Я у хаті, він в хліві,
Де свиня і птиця.

— Прийшла до ринкових відносин
Уся Європа, — каже Тит, —
А я не йду. Куди я босим
Піду без кирзових чобіт?

В ніщо не вірить ваш Лаврін:
Ні в маніфести й інші постулати.
Не дочекався комунізму він,
Тепер не дочекається зарплати.

Для чого? Можливо, заради прощання
Мене повернула година остання
На землю, з якої для рим і думок
Життя мого витік нерівний струмок.

І що це за фокуси, що це за жарти?
Я

Із окопних часів, із важких лихоліть,
Не зумівши миритись на хлібі легкому,
Я дерусь по драбині, що в грудях стоїть,
Хоч високих щаблів і не видно нікому.

Десь там птахи

Одна умова є між нами:
Якщо ти мій надійний друг,
Умій прийняти грізні злами,
В яких скресає вільний дух.

Не відвертай від них обличчя, —
Штормами зморений, греби
Туди,

За вологою шибкою дерево плаче,
Сіре небо дощем капотить безупинно.
Ну, чого ти болиш, моє серце? Неначе
Щось у світі страшне учинитись повинно.

Я не знаю, що саме — з людьми чи

Слова, накидані докупи, —
Давно вже справа не нова.
Передусім, які слова —
Вони живі чи тільки трупи?

П’яненькі лірники-поети
Співають нам про зло й добро.
Але приймають

Знов чомусь прийшла хвилина смутку.
Попрямую у вечірній ліс.
Запалю солдатську самокрутку
Над окопом, що давно заріс.

Ні, життя легкого обіцяти,
Сонце не могло своїм

Які ж ви смішні, їй-богу,
Із вашими орденами!
Чи хтось опромінить дорогу
Ліврейними галунами?

Чи зможе безликий чиновник
Талант начепити на груди?..
Ту славу, як вутлий

Виснажує і зраджує мене
На цій землі уява небагата:
Я розумію все людське, земне —
Крім серця, що живе у грудях ката.

Як розгадати, де ота рука
Бере для себе Каїнову

Є лісова дорога до села —
Туди іще бруківка не дійшла.

З десяток верст ідуть баби й діди,
Щоб хліба в клунках принести туди.

І споглядають сосни та дуби,
Як тужаться під

Я важко жив. Мені було
Не до розваг у світі цьому,
Де так сплелось добро і зло,
Як світло й тьма в відлунні грому.

Та не лишилося мені
Образ на тебе, земле мила,
За