Про війну

Ми велети, що зі сонця посміли глумитись,
покарані зухвальці, обернені в камінь.
Тепер тільки від круків побираємо мито
білими козацькими кістками.

Стоїмо як ідоли чорної

Тріщали предвічні зруби,
летіли ґонти, як пір’я:
руйнували дерев’яне чудо
людської праці та віри.
І, вписані в лагідні гори,
востаннє хиталися бані,
вмирали ясно і

Се посвячення пасок, се посвячення передсвіту,
се весільне коловання сонця, яке не добачаєм.
Хлопці зірвали двері дзвіниці і вето місцевої ради —
вдарили на сполох великодніми

Не треба мумій. Наших дум снага
Не їх шукає в зоряну годину.
Від тління слово нас оберіга:
Якщо є слово — маємо людину.

А слів бракує — не твоя вина:
Людська душа не помирає

На мить сповзли з екрана реалії ракетні.
Дивлюсь — очам не вірю, мов справді бачу сон:
Майнули білі коні — тачанки кулеметні,
На вороних за ними рушає ескадрон.

На мавзолеї

Коли понад Дніпром вляглася буря
І з тихих плавнів потягнуло сном,
Князь печенігів марнославний Куря
Підніс важкого келиха з вином.

Запита буде печенізька слава
Питвом

Граки зимують десь на Україні.
Вони в мордовське небо піднялись —
І потемніло всюди. Чорні тіні
На землю кинула холодна вись.

Дивлюсь — і заздрю: десь по нашім

1
Мені наснилося, що я помер,
Що із драглистих форм мойого тіла
Астральна сутність вийшла —
І тепер
Вона до невідомих сфер летіла.

Ні з чим не порівняти почуття,
Яке

Від Рузвельта до Сталіна гонець
Прибув з запитанням:
— Що руським треба,
Щоб швидше цій війні настав кінець
І мирний дим із хат піднявсь до неба?..

Архів зберіг Верховного

Чоловіки у зеківських бушлатах
В вечірнє небо дивляться гуртом:
Під місяцем, посеред хмар кошлатих,
Кільце з’явилось.
Корабель–фантом.

Брати по розуму. Літаюча

Дитяча уява не знає спочинку:
Щоб вивчити духів (чи добрий, чи злий),
На шию повісивши лампу–бензинку,
В покинуту шахту я лазив, малий.

За мною рушала вихраста ватага

Здається, недавно — та ціле життя
Пробігло, мов піна на хвилі.
Відтоді, як вбоге селянське дитя
Заснуло на скіфській могилі.

Дрімав вітерець між кущів полину,
Задумалась

Пліч-о-пліч сплю з колишнім поліцаєм,
Що наше військо зрадив у бою.
Частенько він мене частує чаєм —
І дивно: я не відмовляюсь —
П’ю.

Він убивав, він катував, він

Говорив Іван до молодиці:
— Трохи вже порядок навели,
В печінках сиділи ті п’яниці,
Й поміж сторожів вони були.
Лантух наберу колись чималий, —
Обережно глянув на куму,

— Чи ти, Пилипе, розум втратив,
Казав сусідові Денис, —
Вже другий телевізор в хату
Не знати для чого приніс?
Пилип біду свою розказує:
— Та я ж без двох, немов без

— Де мій кум? — пита Платон
Василеву Лізу.
— А я йому за кордон
Виписала візу.
Ми тепер держави дві, —
Каже молодиця. —
— Я у хаті, він в хліві,
Де свиня і птиця.

— Прийшла до ринкових відносин
Уся Європа, — каже Тит, —
А я не йду. Куди я босим
Піду без кирзових чобіт?

Із окопних часів, із важких лихоліть,
Не зумівши миритись на хлібі легкому,
Я дерусь по драбині, що в грудях стоїть,
Хоч високих щаблів і не видно нікому.

Десь там птахи

Одна умова є між нами:
Якщо ти мій надійний друг,
Умій прийняти грізні злами,
В яких скресає вільний дух.

Не відвертай від них обличчя, —
Штормами зморений, греби
Туди,

Знов чомусь прийшла хвилина смутку.
Попрямую у вечірній ліс.
Запалю солдатську самокрутку
Над окопом, що давно заріс.

Ні, життя легкого обіцяти,
Сонце не могло своїм