Про війну

Промовив слідчий до Миколи:
– Останні це мої слова,
Як не признаєтесь – поголим
Вас вдруге лезами «Нева».
Той зразу пада на коліна,
Бо бачить – виходу нема:
– Пишіть, –

Марта Хіврю зустрічає
й забігає наперед.
– Чула? Кажуть, Ольга має
Вже цукровий діабет?
– Не дивуйся цій пролазі.
Вража має всюди блат.
Треться кум її на базі –
А на

На святі, на козацькому
Танцює гопака
З вусами дуже хвацькими
Іван Деримука.
Гей, свято вже веселе це.
Віками хай живе,
Іван то каруселиться,
То лебедем пливе.
Співа

У словник уже півдня
Заглядало хлопченя,
Й не знайшло у ньому слів,
Що татусь на маму плів.

* * *

Олівець був тільки й ручка,
Й гарно вчилась діда внучка.
З

Молюся вам, оті дороги,
Донецькі, чорні, кам’яні,
Що ранили дитячі ноги
І лікували у стерні;

Отим стежкам, які водили
По мінах у ворожий тил,
Щоб вибухав, де ми

Вже в тебе випадають зуби —
Порозумнішати пора.
Сиди тихенько біля груби, —
Хай рана гоїться стара.

Ти все зробив, що міг зробити, —
Були атаки та бої…
А де й кого

Наша цивілізація багато випромінює радіохвиль.
За свідченням астрофізиків, Землю сьогодні
здалеку можна переплутати з радіозорею.

Ми молимось біля екрана,
Неначе біля вівтаря.

За вікном голоси, голоси —
То весілля вже третій день.
І, здається, на всі часи
Сміху вистачить та пісень.

Грає скрипка та бубон б’є.
Хтось запрігся в старенький

Мов злодій, власну хату обійду
І попрямую в поле стороною.
Була — й нема…
Хтось у моїм саду
Плоди зриває, вирощені мною.

Спритніший хтось,— такий, кому зоря
Із гаманця в

Ой, наковталися горя ми,
Начудувались химерами!..
Дихати хочу зорями
І захмеліти озерами.

Згиньте, недобрі привиди,
Беріївські прислужники!
А шахраї та

Проклятий світ! — я мовив після бою,
Коли побачив трупи у траві —
Чому я мушу втішитись тобою,
Не знаючи, ми — мертві чи живі?..

А соловейко щиро і нескупо
Почав своє —

Хтось тисне з хмар на землю, тисне люто,
А ми повинні небо підпирать.
З чужинських стріл вливається отрута
У нашу кров, коли йдемо на рать.

І небо падає в холодні трави,
Коли

Ну чого ж ти, лелеко,
Утікаєш від мене?
Ген гніздо недалеко —
Там, де стріха зелена.

Там, де стріха дірява
Зеленіє від моху.
Вже літать на галяву
Вчаться дітки

Чи прокленем, чи возвеличим
Ми, солоніючи від поту,
Оту непізнану істоту,
Яку історією кличем?

Чи занімієм з горя-жалю,
Коли, не знаючи кордонів,
Вона кістками міліонів

В мені блукають дивні струми,
І вічність блискавкою б’є
У серце збуджене моє,
І палять мозок болі–думи.

Чиї вони і де блукали, —
Мої чи, може, не мої?
Які захмарні

Здавалося, усе позаду,
Пригасло те, що я несу.
І старість вийшла у засаду,
Щоб вигострить тупу косу.

Та був удар…
Розверзлось небо
Серед космічних мерехтінь,
І ти

Я знав поетів, що колись без міри
Були відважні в пошуках своїх.
Тяжка трагедія сліпої віри
Спустошила і скам’янила їх.

З них кожен був стократ багатший духом,
Ніж той, хто

Підпираючись костуром ямбів,
натягнувши кирею традицій,
прощаюсь з віком атомним,
бо щось мені не сидиться.

І вже мандрівним спудеєм
топчу снігові верета,
промінявши

Ми велети, що зі сонця посміли глумитись,
покарані зухвальці, обернені в камінь.
Тепер тільки від круків побираємо мито
білими козацькими кістками.

Стоїмо як ідоли чорної

Тріщали предвічні зруби,
летіли ґонти, як пір’я:
руйнували дерев’яне чудо
людської праці та віри.
І, вписані в лагідні гори,
востаннє хиталися бані,
вмирали ясно і