Про війну

Одіссея, IХ, 82-104

З-під Трої і кривавого туману,
Від чорних днів ненатлої війни
Цар Одіссей пригнав свої човни
На сонні плеса тихого лиману.

І там громадку нашу, горем

И абіе пътель возгласи.

Огні і теплий чад. З високих хор
Лунає спів туги і безнадії.
Навколо нас кати і кустодії,
Синедріон і кесарь, і претор.

Це долі нашої

Ви пам’ятаєте: в дні тридцяти тиранів
Була та сама навісна пора:
Безмовний Пнікс, безлюдна Агора
І безголосся суду і пританів.

І тільки часом, мов якась мара
Ще озивався сміх

Так як нам жить хвилиною легкою,
Коли такий на пам’яті тягар
Речей, обставин, люду і примар
Ліг і лежить нетерпною вагою?
Як маєм крем направити з тобою,
Коли щодня погроза і

Зачотів, лекцій, дум і хвилювань
Позаду залишились довгі смуги,
Коли їм тьмою крились виднокруги
І товариство їх топило в твань.

Щасливий час! Десь на вітрилах знань
Помчать

Капітан Катль говорить:
То має бути вікопомна ера:
Твій Вальтер ущасливить нас обох —
Нехай тоді, покинувши свій льох,
На світ виходить ця стара мадера.

О дядю Соль! То все

Дванадцять днів, дванадцять синіх чаш
Над сірими і ржавими ярами —
Ми їх пили маленькими ковтками,
Бо знали ми: півмісяць буде наш.

З далеких гін, де море і Сиваш,
Вітри

З білявих хмар, із шовкових запон
Дивився місяць на стерню і поле;
Низами мла стелила довгі поли
І сяяв церкви вирізний картон.

Степ розповзавсь без міри й перепон,
Над ним

В погожі ночі, в запахущім травні,
Як цвіт буяє і ростуть жита,
Вона стоїть, пречиста і свята,
Як в оні дні Сатурнові днедавні.

І бачиться: гаї і тихі плавні
Спогадують ті

В п’яти немудрих дів євангельської притчі
Взяла ти посох свій і свій мандрівний світоч.
Весела і струнка, в вінку живих надій,
Ступила ти на шлях на зловорожий свій.
Ти ждала

Я не хвалько,
не хвастунець,
тож правді
не протився!
Мій прадід —
січовий стрілець,
за наше місто
бився.

Свинцевий свист,
гарматний рев
не викликали

І понині плямно-біло,
не написано в книжках,
як у Львові клекотіло
у двадцятих ще роках!

Як рушали сотні маршем
і на захід, і на схід
відстояти те, що наше
ще від

Цілий день читав би
і ціліську ніч
про козацьку славу —
Запорізьку Січ.

Книг не так багато
для дітей чомусь…
Щось розкаже тато,
розповість дідусь…

Ще дізнався

Я сказав, що скоро у морі
Буду плавати я на лінкорі.
А Василько плаче-голосить:
— І мене візьми у матроси!..

Ми йому говоримо з татом,
Що його не можна узяти,—
Бо хіба

Вони ідуть з моїх дитячих снів
З бензинками, натертими до блиску, —
Ті чорні люди, друзі давніх днів,
Що заглядали у мою колиску.

Ну, що ви нині знаєте про них?
Не та земля і

Промовив слідчий до Миколи:
– Останні це мої слова,
Як не признаєтесь – поголим
Вас вдруге лезами «Нева».
Той зразу пада на коліна,
Бо бачить – виходу нема:
– Пишіть, –

Марта Хіврю зустрічає
й забігає наперед.
– Чула? Кажуть, Ольга має
Вже цукровий діабет?
– Не дивуйся цій пролазі.
Вража має всюди блат.
Треться кум її на базі –
А на

За вікном голоси, голоси —
То весілля вже третій день.
І, здається, на всі часи
Сміху вистачить та пісень.

Грає скрипка та бубон б’є.
Хтось запрігся в старенький

Мов злодій, власну хату обійду
І попрямую в поле стороною.
Була — й нема…
Хтось у моїм саду
Плоди зриває, вирощені мною.

Спритніший хтось,— такий, кому зоря
Із гаманця в

В мені блукають дивні струми,
І вічність блискавкою б’є
У серце збуджене моє,
І палять мозок болі–думи.

Чиї вони і де блукали, —
Мої чи, може, не мої?
Які захмарні