Про природу

Глядить сумна ялиця
На зимні береги,
Над нею студінь злиться,
Окутують сніги.

Про пальму тихо мріє,
Що в сонячній землі
В жарі проміння мліє
Самотня на скалі.

Ідуть круги від берегів,
На глибінь ринуть, ринуть,
Встає, то тихне гнів кругів,
Зриваються, то гинуть…

Від скель землі іде півкруг
І ропіт хвиль рокоче —
Чи плесо йде,

Це вже не сон — це сон-трава
Гущінь замшілу прорива,
І ніжним чадом, чудом чистим
Бузкова свічка понад листом
Вже злотом-пломенем жива.

Це вже не сон — це вже котики

Я знов у лісі… Став… Шумлять
Дуби, і сосни, і ялини,
І світла радість в душу лине,
Щоб з серця біль і тугу знять.

Привіт, зелені! Я прийшов
Напитись вашим ніжним

У ставок Маринка
Сипле хлібні дрібки.
— А чому це, Грицю,
Не говорять рибки?
— Як же їм балакать, —
Гриць на те сестриці, —
Коли завжди мають
Повен рот водиці!

Лісів дрімучих тишина,
Озер прозорих глибина,
Річкові хвилі голубі –
Це все – тобі.

І промінь сонячний, ясний,
І цвіт на дереві рясний,
І серце любляче моє –
Це все

Вітер віє верховійно,
Знизу – тиша, шум – вгорі,
Пахнуть трави деревійно,
Смоли стигнуть на корі.

Знизу – тиша буйноцвітна,
Не колишеться трава,
І стежина непомітна

Самотні дівчата
носять на грудях стигми місяця
— два відображення його обличчя —
що сповнюються жадібним стражданням, коли ніч,
що сповнюються нестримною спрагою,
і п’ють його

Над каламутною водою
стою в задумі,
Уся моя душа, здається,
втонула в шумі.

Глухо об берег хвиля плеще
та в камінь б’ється,
І однотонна якась дума
в хвилях

Ти була для мене цвітом рідних піль,
Снігу білим пухом з верхів моїх гір,
Ти була для мене сумом чорних ріль
І пошумом бору, що шлеться в простір.

Ти була для мене тим співом

Лину-плину на човні,
Легко й весело мені.
Ледве вдарю я веслом,
Хвиля піниться сріблом.
Ледве човна поверну –
Любо глянуть в глибину.
Верби й лози чарівні
Все

Далеко за хатами
Посеред моря трав,
Порослий шуварами,
Дрімав півдикий став.

Заріс, зчорнів, запався,
Змережив зіллям дно,
Хіба лиш місяць клався
Ніччю на те

Білого снігу високі намети
Знову до тебе закрили мій шлях…
Все про любов розказали поети,
Все співаки проспівали в піснях.

Сяє любов моя сніжно і чисто,
Казка прадавня отак

Я тим щасливий, що живу,
Що можу бачить і любить
Людей, і сонце, і траву,
І неба ясную блакить.

Що, як і всіх, мене в житті
Чекає славна боротьба,
Хоч сум і стрінеться в

Ходи, дівчино! Над ручаєм
Шпаркий нас човен жде.
Гей, попливем дрімучим гаєм,
Води задуманої плаєм
Нас хвиля поведе!..

Ходи, дівчино! В тихім гаю,
Довкола берегів,

Він мав печальні всевидющі очі —
В орбітах диких голубі дива.
В них світ буденний, темний і порочний
На полотні празничним оживав.

Він суть пізнав. Він розтинав основу,

Жінки інакші в серпні. Всім інакші.
І дим в очах вже туманець — не чад.
Звіваються слова, як дим, мізерні наші.
Пізнай себе в очах — в безжальності свічад.

Лежать вони в пісках.

Цей шум осокора вночі
Безсонно мене по плечі
Зеленим листком торкає
Було життя — і немає
Як шум осокора вночі

Цей шум осокора зрідні
В дитинстві шумів він мені
І нині

Попереду і позаду
Океани небуття.
На біду чи на відраду
Нам дароване життя?

Цей один короткий спалах
Серед вічної пітьми, –
Ніби зірка, що упала,
Так усі згоряєм

Вербіє озеро, і березіє гай,
А зелень світла, радісна і чиста.
На західний далекий небокрай
Разок хмарин хтось кинув, як намисто.

Весніє небо, і травніє луг,
Кульбабіють