Про природу

Про дельфінів каже баба:
— То ж такі хороші!
Я читала у газеті: на людей похожі.
Пишуть так, що в море впасти довелось людині,
Так дельфін її на сушу витаскав на спині.
Дід

Знайшла ворона
Глечика з водою.
На вінця сіла,
Ткнулась головою –
І добре ж бачить,
Що вода там є,
Але до неї дзьоб не дістає.
Ворона трохи дзьобом повертіла,

Мандрівник повільно йшов
В літню сонячну годину.
— Що б я, — каже, — не знайшов,
Дам Гермесу половину. —
Раптом бачить — у піску
На шляху лежить торбина.
— Що б тут, —

До озер, через луги,
Там, де верб зелені шати,
Йшли природи вороги —
Браконьєри-торбохвати.

Поспішали мимо плес
За Гаврилом-здоровилом.
Збоку біг цибатий пес,

Поселились Федько й Катря в новому будинку
Ставлять меблі. Почепили на стіні картинку.
Раптом чують тріск і скрегіт у вечірній тиші.
Катря вдарила в долоні:
— Вже шкребуться миші…

— Дві години стежу я за тобою, друже.
Видно, в тебе до жінок серце не байдуже.
Походжаєш по піску чи в ріку заходиш —
Від зеленого грибка ока не відводиш.
Що привабило тебе?

З Езопа

З левицею зустрівшись у гаю,
Свиня сімейку вихваля свою:
— Погляньте-но, які у мене паці!
П’ятнадцять штук,
і гарні всі, як цяці.
А що у вас? Дитятко лиш

Причепилась до Панька
Тітонька Улита:
— Ти — учений, поясни,
Що таке орбіта. —
Той подумав і сказав:
— Штука це незрима.
Це таке, чого ніхто
Не сприймав очима. —
А

У природі має місце
Мішанина всяка.
Подружились на подвір’ї
Кіт і злий собака.
Кіт хвалився-вихвалявся:
— Більш не буду нявкать.
Щоб довір’я заслужити,
Буду тільки

Походжає зоопарком
Сторож Филимон
Там, де рядом розмістились
Беремот і слон.
Над слоном висить табличка,
Що розповіда,
Скільки він продуктів різних
За добу з’їда:

Чи тямиш ту бліду погаслу хвилю,
Вбрану в мелодію розжалених піль?
Мряки лягали на пусту долину,
І смуток нісся від далеких ріль,
Котився ген над згаслими ланами
Та опинявся

Марії

Мороз вже сивий доцвітає,
Вже день од холоду закляк,
А тут, де падолист витає,
Між листом жовтий сяє мак.

Мала мачинка і кульгава,
На ній я душу

Пісня

“Ой в’язоньку молоденький,
Чому рано опадає,
Чому по полю літає
Твій листонько зелененький?
Та чи вже ж то роса з неба не спадає,
Чи сонечко землю вже не

Легенькі хмарини пливуть за вікном
Хорошої ясної днини.
Я знову п’янію весіннім вином,
Закоханий в сонячні дивні хвилини.
Мене зігрівають далеким теплом
Легенькі весняні

Колись село тебе пестило,
Сад легким сумом засипляв,
Понад колискою твоєю
Шопена дух не раз витав.

І брав тебе малу на руки,
Дівочі сни твої беріг,
І мрів, що ти життя

У поле глянеш од порога
І в серці музика росте:
Пливе зоря золоторога
Небесним морем в синій степ…

А там сніги небесну рану
Тамують свіжістю і сном…
Зоря згубила шаль

Обачно! Не запитаєш нікого,
де починаються межі ці.
Навіть оленя зіркорогого,
ні гадюку, темну наложницю,
ні мухомора, що мружиться
на світлотінні грані,
ні журавля, що

I
На пусте поле сонце кладеться
Лучем безсилим, тихим, блідим,
Над чорні скиби сонно снується
Тяжкий, синявий, запашний дим.

Іде по скибах з подувом вітру,

У мене зразу ж біля хати
Росте старий, кремезний в’яз,
Розкинув віти, дивні шати,
У землю коренем зав’яз.

Я так люблю цю зелень свіжу
І тінь хорошу і густу,
Під нього

Гула, гуркотіла, двигтіла епоха,
Жила в епосі тітка Мартоха…
Епоха петлі зривала з дверей,
Жив в епосі дядько Варфоломей…
Які ж хуртовини, хурделі, хуртечі
Впали на їхні