Про природу

Зорі-очі, очі-зорі
Тут і там.
Тут зорять — до дна прозорі,
Там зорять — як іскри в морі…
Зорі-очі, очі-зорі,
Я співаю вам!

Хай не криють хмари темні,
Зорі, вас,

Білесенькі сніжиночки,
Вродились ми з води;
Легенькі, як пушиночки,
Спустилися сюди.

Ми хмарою носилися
Від подиху зими,
І весело крутилися
Метелицею ми.

Тепер

Має крилами Весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах…
Сяє усміхом примар
З-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.

Ось вона вже крізь блакить

На ставі пишно Лебедь плив,
А Гуси сірії край його поринали.
“Хіба оцей біляк вас з глузду звів? —
Один Гусак загомонів, –
Чого ви, братця, так баньки повитріщали?
Ми

Ще вчора сніг білів на пагорбі крутому,
Іскрився в променях, вилискував, блищав.
А вітер налетів в пориві весняному
й за ніч на пагорбі той білий сніг злизав.
І диво сталося: між

Слыхали ль вы, когда в дубраве темной
Под кровом девственных ветвей,
Склонясь на грудь подруги скромной,
Руладит песню соловей?

Видали ль вы, когда пожар Авроры
Горит на

Деркач на лузі у траві
Всю ніч дере цупку тканину.
Не сплять тумани лугові
Від неспокійної пташини.

І чайки в березі пищать:
«Та тут же неможливо спати!
Ну перестань-но

Тане сніг. Чорніють полонини.
Небо наче синькою взялось.
Ручаї, зійшовшись на долині,
Цілий день змовляються про щось.

Непомітно, за якусь хвилину,
Посивіли котики в теплі,

“Хто не вгадає? я?
Оце городять небилицю!
Щоб не пізнав я Солов’я,
Щоб не пізнав сю гарну птицю;
Як тілько оком наведу,
То і вгадаю, де співака”,-
Так дядькові казав

Щоденно я блукав осінніми гаями,
Але ніколи ще не знав на самоті
Такої світлої хвилини у житті,
Як в Голосіївському лісі цими днями.

Там гай березовий зустрів мене ласкаво.

Вже ніч надворі. Листя шелестить
І тягнеться до мене у вікно.
Ти вже заснула. Ти вже спиш давно,
І все навколо тихо-тихо спить.

Ніч темна і глуха, неначе дно
У морі Чорнім.

В час туманів за далеким Світязем,
В сум снігів, що випили тепло,
Раптом погляд твій мені засвітиться
І волосся золоте крило.

Вже мій сад збирається до вересня.
Б’є вітрів

Вечорами пахнуть матіоли,
Тихо листям липа шелестить.
Я тебе люблю і вже ніколи
У житті не зможу розлюбить.

Назриваю квітів біля хати,
Що розквітли під моїм вікном,

Як упав же він
на білий
На останній сніг весни, –
Налетіли гуси
та й сіли
В узголів’ї, мов сни.

А із сну виходить мати
На тесові на мости.
“Гуси, гуси, гусенята,

Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,
І божий мир, як маківка, цвіте;
На небі чистому ген Хмара бовваніє.
Та Хмара надулась і річ таку гуде:
“Що вже мені се Сонце надоїло!

Вже забілів горошок польовий.
І кашка розцвіла на стеблах деревію,
Стежина вкрилась килимком трави,
Такої ніжної, що я ступить не смію.

Ліс темною стіною обступив
Пшеничне

Опять передо мной знакомые поля,
И села мирные с цветущими садами,
И речки тихие, и песни соловья,
И степи вольные, покрытые цветами.

Всё так же, как в былые дни,
Безбрежно

Низько-низько розстелився
Туман по долині.
Там звив собі соловейко
Гніздо на калині.

Коли квітом забіліла
Калина весною,
Витьохкував соловейко
Пісню над

Хмарина в небі голубім
Пливе, як мрія,одиноко,
І вітру раннього потоки
Несуть її крилом своїм.

Куди ти мчиш, куди летиш,
Моїх поривів птице рання?
Ще по ярах лежить

Ранки солов’їні,
Ночі весняні,
Далі подніпровські
Наснились мені.

Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила,
Ти серце моє.

Далі неозорі