Про природу

В час ночи безмолвный, в час грозных видений,
Когда, засыпая, весь видимый мир
Сольется в неясные, чудные тени,
И дремлют пучины, и дремлет эфир,
И, тайной и мраком весь свет

Посадили ми вдвох при дорозі
Ще малими дві парості віт.
Пахло літо в яснім передгроззі,
Наша яблуня кинула цвіт.

Розцвіла — не боїться туману
І красується плодом в саду!

Мамо, вечір догоря,
Вигляда тебе роса,
Тільки ж ти, немов зоря,
Даленієш в небеса,
Даленієш, як за віями сльоза.

Ти від лютої зими
Затуляла нас крильми,
Прихилялася

Рано-вранці голуби
Полетіли по гриби.
На узліссі — груші-дички,
А на них — смачні гнилички.
І напевно, тих грушок
Можна з’їсти хоч мішок.
Тож забули голуби,
Що летіли

За рікою тільки вишні…
тільки вишні… тільки вишні
Та дорога за тумани утіка.
І ніхто мене не чує,
і ніхто мені не пише,
І ніхто мене не жде і не гука.
Це тому, що цього

Сів метелик на слона
І поїхав до млина.

Повертались навпрошки
І везли мішок муки.

Переходили ріку,
Намочили в ній муку.

Кажуть: «Вийдем на лужок
І замісим

“Хто не вгадає? я?
Оце городять небилицю!
Щоб не пізнав я Солов’я,
Щоб не пізнав сю гарну птицю;
Як тілько оком наведу,
То і вгадаю, де співака”,-
Так дядькові казав

На ставі пишно Лебедь плив,
А Гуси сірії край його поринали.
“Хіба оцей біляк вас з глузду звів? —
Один Гусак загомонів, –
Чого ви, братця, так баньки повитріщали?
Ми

Йшли у гості сироїжки,
Заросили білі ніжки.
А опеньки їх зустріли,
Обсушили, обігріли.
І в танок пішли раденькі
Сироїжки і опеньки.
Засміявся навіть пень:
— Ой, який

Учора мій сусід купив собі Коня
Із табуна, татарського, презлого,
Такого жвавого, такого вже баского!
Дивлюсь: сусід і вся його сім’я
Уздечки не напнуть на його.
Сусід сусідів

На дубі сидячи, Зозуля куковала:
“Що за годи тепер, зовсім не можна жить!
Одколи, як тепло вже стало,
А гусені нема, черви зовсім так мало.
Прийшлось із голоду хоч у кулак

В зеленой дубраве, где гордо и смело
Могучие дубы растут,
Лилея на стебле высоком и стройном
Цветком белоснежным цветет.
Приблизься к ней, путник – и негой душистой
Повеет

В городі вже копають картоплі,
Тріщить в огні бадилля. Сивуватий
Лягає дим. Співають десь дівчата,
І ген курличуть в небі журавлі.

Ми вибираємо картоплю із землі,
Та більше

Наплив я на розліг сухого океану,
Ниряє в зіллі віз і, мов між хвиль човнок,
Пливе між пойних лук по килиму квіток;
Минаю острови зелені я бур’яну,

Смеркає вже; нігде ні шляху,

Від спеки задихались люди,
Від спеки тріскалась земля,
Гойдалось марево повсюди,
Чорніли смугами поля.

Здавалося, що все загине,
На лузі спопеліє цвіт,
І лишаться самі

Ти далека, ніби чайка в морі,
Гордо дивишся із-під брови-крила,
В коси промінь золотий вплела,
Очі сяють, як весняні зорі.

Де, в якім краю ти розцвіла,
Чи в Криму, де

Так тихо, що я тишу чую.
У тиші також звуки є:
Це коли в травах сік пульсує,
Це коли квітка росу п’є.

Це коли мед стікає в сотах,
Що принесла за день бджола,
Це в

І на Вкраїні білі ночі!
Це коли ніжним білим цвітом
Черешні в селах зацвітають,
Коли в садах буяє повінь
Цвітіння щедрого. На вітах
Нема ще жодного листочка,
Який би

Злітає листя із дібров,
І материнка відцвітає,
Проходять роки, лиш любов
Все не проходить, не минає.

Іду один між явори,
І ти в душі одна-єдина,
Як тиха зіронька згори,

Літує літо у липневім цвіті,
Гречки медами пахнуть звіддаля,
Вже зажовтіли ниви і поля,
Десь перепілка пітькає у житі.

Після дощу розморена земля
Лежить і слухає, що