Про природу

Іволги співуче тремоло…
Арсен Каспрук

За луками, за лісом голубінь —
Льодком закута річенька Ірпінь.

У лісі тиша, біла і німа,
Над снігом заколисано

Слыхали ль вы, когда в дубраве темной
Под кровом девственных ветвей,
Склонясь на грудь подруги скромной,
Руладит песню соловей?

Видали ль вы, когда пожар Авроры
Горит на

Ми не бажаємо срібла ні злата;
Танці та пісні — наша охота;
Нащо нам срібло? — хвилі біліші;
Нащо нам злото? — піски жовтіші.

Як рибки — в хвилях весело граєм;
Як пташки — в

Дощі аж хлюпають —
прийшла пора червнева,
Схилилися вусаті ячмені,
А над полями блискавка вишнева
Ще б’є і трусить хмари наливні.
Гуркоче грім, і колос у пшениці

Опять передо мной знакомые поля,
И села мирные с цветущими садами,
И речки тихие, и песни соловья,
И степи вольные, покрытые цветами.

Всё так же, как в былые дни,
Безбрежно

Після бурі дівчинонька
З Дону воду брала:
«Чиє хвиля веселечко
К берегу примчала?

Чи того рибалоньки,
Що вірно кохала,
Що від нього до зіроньки
Ніченьок не

Глянув: лелечко, лілії!
Світ мій в білому-білому.
Я в сні?
Ні-таки, ні-таки ж!..
Ліг
сніг… Срібною ниткою
В’ється тиша між вільхами,
Пахне юною вільгістю,
Пахне

Впав листок на воду з клена,
Ще гарячий, у промінні,
А на ранок на деревах
Вже сріблився білий іній.

І вода покрилась кригою,
Лід блищав дзеркально, чисто.
Лист із клена

Ходить одуд моріжком,
Під гайком, понад лужком.
У тривозі походжає,
Пташенят своїх шукає.

У гнізді було п’ятірко,
Та розбіглись по траві.
Стало одудові гірко
На

Земля — красива, голуба планета.
І хочу я побачити здаля
В ілюмінатор нашої ракети,
Як ніжно грає барвами Земля.

Я б милувався і забув навіки
Світи далекі, зоряні світи.

Злітає листя із дібров,
І материнка відцвітає,
Проходять роки, лиш любов
Все не проходить, не минає.

Іду один між явори,
І ти в душі одна-єдина,
Як тиха зіронька згори,

В час ночи безмолвный, в час грозных видений,
Когда, засыпая, весь видимый мир
Сольется в неясные, чудные тени,
И дремлют пучины, и дремлет эфир,
И, тайной и мраком весь свет

Щасливий в світі той, хто так уміє жить,
Як наші прадіди живали:
Волами рідними дідівський степ кроїть,
Довги затилка не згинали.
Не кличе барабан впівніч на розбиття,
На море

Брату Л. Н. Свечке

Уже вечереет. Над дальним закатом
Румяная млеет заря,
И веют прохладою и ароматом
Степей разноцветных моря.

На вольном раздолье чернеет могила;

Люблю я, малиновка, песню твою:
Она не звенит, не сверкает,
Но много мечтаний на душу мою
И сладостных дум навевает.
Давно это было. В родной стороне,
Как жизнь молодая кипела

І
Райдуга в полі півнеба схиля
До колосків, до пшеничної ниви,
І голубіє у росах земля
Після дощу — благодатної зливи.

Жайворон хоче у небо злетіть —

Хіба що у ранкової зорі,
Як усмішка твоя, таке світання,
Таке горіння, як твоє кохання,
Хіба що у ранкової зорі.

Хіба що ніжний яблуневий цвіт
Так світиться промінно,

Ще вчора сніг білів на пагорбі крутому,
Іскрився в променях, вилискував, блищав.
А вітер налетів в пориві весняному
й за ніч на пагорбі той білий сніг злизав.
І диво сталося: між

Сливку якось навесні
Посадив я при вікні.
Дощик їй давав водичку,
Вітер гладив, як сестричку.

А у сонячну погоду
Я їй сам приносив воду.
І від бурі вперта сливка
Не

Я маленький, я русявий…
А мати ласкаво:
«Ходім, сину, до берега,
Будем рогіз рвати
Та зелене, розмаїте
Гіллячко ламати.
Нарвемо між осокою
Татарського зілля,
Бо