Про природу

Тепла утома спада —
На губи, на очі, на плечі…
Стишений вечір
Уже до води нахиливсь…
Подивись —
День вклоняється людям надвечір,
І городом, по стежці,
Вже відходить,

З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилоньки зомліли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Ніч

Щоб оцей туман та сніги поїв.
Цей важкий туман, нерозгаданий.
Впав на груди піль, на печаль гаїв,
Впав на тихий сад, на обкрадений.

Срібні блиски рос, передзвони кос
В

Навкруг землі мої кружляли мрії,
і в серце хлюпав хвилями Дніпро.
Планета вся — один Чумацький шлях
зорить у ніч тривожними очима.
А корабель пливе в безмежжя синє,
достиглі

В душі я чую неясний мотив,
Так ніби десь під вітром опівночі
Дзвенить води весняної розлив
Над нивами чи ніби десь в обочі.

Осінній лист у золоті поплив —
Аж споминів моїх

Жебонить жабуринням пойнята вода,
і охльостує вересень серце схміліле.
Розкошує на пагорбі зморене тіло,
а нагрівся — і досить. І в воду — гайда.

Замість весел — багор,

Коли каштани в Києві цвітуть
І пахнуть медом голоси киянок,
Моя душа світлішає, мов ранок,
Вивітрюється з крові каламуть,

Бентежить сонце, як жіноча грудь,
Побачена крізь

Спить долина, ніжним сяйвом
Оповита. Млосно місяць
Хилить личко блідувате,
Зазираючи у вічі.
Срібні тіні монотонні
Заколисують діброву,
І в беззвучності глибокій
Мріє

Сурмлять прощання дальні журавлі,
на пізніх ватрах догоряє осінь,
і обрію зеленувата просинь,
мов кораблі, гойда гірські шпилі.

Тривожить вітер віти чорних сосон,
колише

Закосичила, заспівала,
Мов засіяла піснею шлях…
І лебідкою в небі плавала,
Поки впала в моїх полях.

Впала грудкою туги. Крильцями
Обхопила серце сполохане,
І чаїно —

Блискітки, блискітки перлямутрові
На мусянжовім і на чорнім рельєфах ріль.
Перевертаються скиби важкі, одкраяні,
Перевертаються брили на безліч миль.

Монументальний і

Світ учорашній обганяє
того, хто віруючи міг
подовжуватися за гаєм,
схиляючись на оборіг
далеких піль, де клекіт орлій
і свист надсадний бугая.
Здешевлених фантасмагорій

Біля струмочка, біля калини
Дудку Іванко зробив з вербини;
Гра-виграває в дудку Іванко,
Голос по гаю іде щоранку…

В зеленой дубраве, где гордо и смело
Могучие дубы растут,
Лилея на стебле высоком и стройном
Цветком белоснежным цветет.
Приблизься к ней, путник – и негой душистой
Повеет

За морем степ, край моря степ,
В степах волох з шатрами ходить:
Крива коса, зубчастий серп
Волоха в поле не виводить.
Волох не йде в полки служить;
Волох живе — як

За селом біля садка,
Зовсім недалечко,
Наче море молока,
Розлилася гречка.
Підійди — вона дихне
Пахощами цвіту,
Вітерець легкий війне
Ласкою, привітом.
І почуєш,

Ласка у серці, мов пташка у небі,
Крильми тріпоче і лине до тебе,
Лине, голубиться, ніжністю б’ється,
В синь вечорову шовками снується,

Ласка у серці, мов хвиля дніпрова,

Ти далека, ніби чайка в морі,
Гордо дивишся із-під брови-крила,
В коси промінь золотий вплела,
Очі сяють, як весняні зорі.

Де, в якім краю ти розцвіла,
Чи в Криму, де

В городі вже копають картоплі,
Тріщить в огні бадилля. Сивуватий
Лягає дим. Співають десь дівчата,
І ген курличуть в небі журавлі.

Ми вибираємо картоплю із землі,
Та більше

Заструменіла, забриніла стрілка,
Тонесенько заграла, заспівала,
Затінькала у полі, як сопілка,
Як флейта, що найвищі ноти брала.
Від кореня, від грудочки земної
Пішов той звук