Про природу

Справляю в лісі самоту.
Берези у воді по горло,
мов риби, тріпаються, чорно
в очах. І ластівка проворна
вгорі прокреслює мету.

Справляю в лісі самоту.

Гривасті сосни,

Світ учорашній обганяє
того, хто віруючи міг
подовжуватися за гаєм,
схиляючись на оборіг
далеких піль, де клекіт орлій
і свист надсадний бугая.
Здешевлених фантасмагорій

ГОМОНИ! ГОМОНИ!

Із струмком, із промінням ранковим,
В вітровім шелестінні, у хмар миготінні яснім,
З тихим плюскотом хвиль, із прибоєм ланів колосковим —
Гомони! Гомони! Так, як

Куріють вигаслі багаття,
собаки виють до зірок,
а в річці місяць, мов латаття,
доріс до повні і розмок.

І в ртутній спеці фіолету
він невимовне довго чез,
лишившись

Ніяк не можу зросту я дійти,
І в зрості зупинитися несила..
Я можу все —
Квітчати повесні,
Мов молоду,
Воскреслу землю,
Можу
Спинити річку,
Видовжить життя
Чи

Самота самоти.
Вузол тиші.
Вікно.
Коридорний
крок на гострих підборах
(як капає синьо із стріх!).
Чорнобривий!
Засмучений!
Сніг!
Це нічого, що хворість?
Це

Василеві Куриленкові
Зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки,
І жах ночей, що покривають плач,
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все

Пізній вечір
І жалі старечі
За струмком повільним
їх розмов.

За вікном — хуртечі,
І схиливши плечі,
Слухаєш хорали
Диких молитов.

Там, де Лючка круто в’ється,
Де хати в садках,
Де мене носила мати
В поле на руках,

Там я знаю кожну стежку,
Кожен камінець,
Там узяв я пісню в серце
Із людських

Я жив між сосон без прописки,
та ліс не сердився. Лише
сварилися сороки звисока,
іще немало вас, іще
нажалять сосни і натре
пошерхле сонце бородою,
і хвиля вив’ялить

Ловить кожне вікно по сонечку.
Кожні очі людські.
Кожна краплина води.
Кожне крило метелика.
А ще — в косах,
в піснях заплетено.
А високе чоло?
А вологі губи?
А

Веселая Гульча! Не знаю, як лучче
Твою милу вроду назвати;
Либонь для виразу найкраще відразу
Те слово простеє узяти.

Не диво, що бавить, до себе нас бавить
Та інша місцина

Небо. Кручі. Провалля. Вода.
Сонце. Чайки. Високі хвилі
поглинає загусла даль.
Ми — рибалки спочилі.
Шебершать однокрилі сосни.
Морок лагідно землю обліг,
як джерельця,

«Мамо, дивись!.. Тії квіти,
Що на шибках тут були,
Срібним морозом вибиті,
Дивні такі,— вже зійшли!
Вже їх нема! Ясний пломінь/
З печі по їх так заграв,
Ранішній сонечка

Перед блакитним морем в світі яснім
Стоїть дівчина молода.
Між лаврів, олеандр, в гурті прекраснім
Про що хорошая гада?..

Їй спомянувся хуторець убогий
В далекій рідній

З перебитим крилом Чайка сидить на ялині.
Що робити, дума вона, при лихій годині?!
З щирим серцем серед птаства кого тут шукати?
Хто небогу привітає, як рідная мати?..
Сидить

Жебонить жабуринням пойнята вода,
і охльостує вересень серце схміліле.
Розкошує на пагорбі зморене тіло,
а нагрівся — і досить. І в воду — гайда.

Замість весел — багор,

Залоскотані сосни до смерті
злегка хмари лоскочуть вгорі.
А четвертий вже рік? А четвертий,
хоч кругом — пустирі й пустирі.
Я спустошений. Зламами долі
ніби впряжений віл у

Осліпле листя відчувало яр
і палене збігало до потоку,
брело стежками, навпрошки і покотом
донизу, в воду — загасить пожар.
У лісі рівний голубий вогонь
гудів і струнчив

Волинь незабутня, країно славутня!
У пишній красі ти красуєш!
Здавен твою бачу українську вдачу,
Здавен мою душу чаруєш!

Я рідную мову, ту любу розмову,
В краях твоїх всюди