Про природу

День напина тугі вітрила обважнілі,
Шикує дерева, немов останній бій
Спішить зустріти на передовій,
Коли бійці вже стомлені й спітнілі.

Останній день зими! Він ще в грайливій

Люблю дозвілля степове безкрає,
могутні м’язи рідної землі,
і запах чебрецю, і жайворонів крик,
і ластівок тривогу.
Німує древній сум в важкій ріллі,
і тракторист у довгій

Ловить кожне вікно по сонечку.
Кожні очі людські.
Кожна краплина води.
Кожне крило метелика.
А ще — в косах,
в піснях заплетено.
А високе чоло?
А вологі губи?
А

Блискітки, блискітки — мерехтіння радости —
На бронзовім і на чорнім рельєфах ріль.
Перевертаються скиби важкі, докраяні,
Перевертаються брили на безліч миль.

Монументальний і

З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилоньки зомліли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Ніч

Вона заслухана у себе,
їй чути порухи дитини,
а хиже сонце ополудне
і небо жити не дають.

Розважно пляжників минає
і попід верби крайбережні
вона спускається в долину,

Удруге кульбаба в долині пророста,
шпориш удруге попри стежку пружиться,
і молодіє в жовтих пелюстках
прижухлий очерет.
Ще й горобці беруться
переспівати спокій і журу
і

Превеселий сей день,
Ходім гулять на весь день,
Та вкрадемо порося,
Та й прославимося!
А порося утекло,
Тільки руки попекло.
Утік, утік кабанець —
Зоставсь хріну

Блискітки, блискітки перлямутрові
На мусянжовім і на чорнім рельєфах ріль.
Перевертаються скиби важкі, одкраяні,
Перевертаються брили на безліч миль.

Монументальний і

В блакитному дощі
Під злотом блискавок
Пучки як прохачі
Обійми як замок
У пазусі вода
Електрика в воді
В руці тремка звізда
Дівочої груді
Будь ніжна не переч

Самота самоти.
Вузол тиші.
Вікно.
Коридорний
крок на гострих підборах
(як капає синьо із стріх!).
Чорнобривий!
Засмучений!
Сніг!
Це нічого, що хворість?
Це

Щоб оцей туман та сніги поїв.
Цей важкий туман, нерозгаданий.
Впав на груди піль, на печаль гаїв,
Впав на тихий сад, на обкрадений.

Срібні блиски рос, передзвони кос
В

Захмелів землею дуб,
Захмелів коньячним духом,
Почорнівши од натуги,
Золотавіє од дум.

Запорожець — нелинь-дуб
Край борів отаборився.
Дідьком гнаний, вітер нісся,

Тепла утома спада —
На губи, на очі, на плечі…
Стишений вечір
Уже до води нахиливсь…
Подивись —
День вклоняється людям надвечір,
І городом, по стежці,
Вже відходить,

Народжуючи, нам відкривають жили.
Мами клопочуться коло дітей —
(прагнуть зарятувати),
батьки, вірять, що й безнадійно хворі
нащадки проклигають десятки літ,
а ми, ілюструючи

Летять літа. Як голуби — летять.
Лиш падає на скроні біле пір’я
і квітне в небі золоте сузір’я
над частоколом молодих розп’ять.
І старієш, і вижидаєш вік,
що пробіжить і

Ніяк не можу зросту я дійти,
І в зрості зупинитися несила..
Я можу все —
Квітчати повесні,
Мов молоду,
Воскреслу землю,
Можу
Спинити річку,
Видовжить життя
Чи

Вийду в ніч. Під соснами пройду,
промину завмерлу автостраду
і на тишу раптом набреду —
вклякни й згадуй.
Глухо в сні колотиться ставок,
ошалілі тріпаються сови,
і німує

Набрав у пригорщ повно… яка пухка і тепла!
Ну хто це там сказав, що можна розлюбить, —
Як десь коваль невтомно в весіннім дзвоні клепок,
По ріллях сонце йде — пускає голуби.

—

Залоскотані сосни до смерті
злегка хмари лоскочуть вгорі.
А четвертий вже рік? А четвертий,
хоч кругом — пустирі й пустирі.
Я спустошений. Зламами долі
ніби впряжений віл у