Про природу

Туго пісня випиналась
над рікою — тятивою,
ніби райдугу пустили
з лісу-бору,
з-за ріки.

Вечорове.
Вечорниці.
Голоси дівчат під місяцем
чорнобриві.

Заздро

Діти бігають, стрибають,
Далі — весело гукають:
— Ах, метелик!., подивіться!..
Ось він, ось він метушиться!
Та який же гарний, гожий!
Наче квітка, прехороший!

Самота самоти.
Вузол тиші.
Вікно.
Коридорний
крок на гострих підборах
(як капає синьо із стріх!).
Чорнобривий!
Засмучений!
Сніг!
Це нічого, що хворість?
Це

Біля струмочка, біля калини
Дудку Іванко зробив з вербини;
Гра-виграває в дудку Іванко,
Голос по гаю іде щоранку…

Верби навесні — немов човни.
Лаком і смолою трохи пахнуть,
і самі прокурені, пропарені,
мов діжки торішні.

Вербам — радість. Котики зійшли,
як зіходить ластовиння з виду,

Удруге кульбаба в долині пророста,
шпориш удруге попри стежку пружиться,
і молодіє в жовтих пелюстках
прижухлий очерет.
Ще й горобці беруться
переспівати спокій і журу
і

Волинь незабутня, країно славутня!
У пишній красі ти красуєш!
Здавен твою бачу українську вдачу,
Здавен мою душу чаруєш!

Я рідную мову, ту любу розмову,
В краях твоїх всюди

ГОМОНИ! ГОМОНИ!

Із струмком, із промінням ранковим,
В вітровім шелестінні, у хмар миготінні яснім,
З тихим плюскотом хвиль, із прибоєм ланів колосковим —
Гомони! Гомони! Так, як

Минає час моїх дитячих вір.
І я себе з тим часом проминаю.
І вже не віднайдусь. І вже не знаю,
А чи впізнав би на човні новім

Свій давній берег. Ні, напевно, ні.
Бо сам

Бредуть берези, по коліна в небі,
в баюрах по коліна. І навкруг —
весняна твань. Болото — аж гримить,
а сонця спах — опукою на релях.
О стома провесни і довгих сподівань,
і

Вона заслухана у себе,
їй чути порухи дитини,
а хиже сонце ополудне
і небо жити не дають.

Розважно пляжників минає
і попід верби крайбережні
вона спускається в долину,

Там, де Лючка круто в’ється,
Де хати в садках,
Де мене носила мати
В поле на руках,

Там я знаю кожну стежку,
Кожен камінець,
Там узяв я пісню в серце
Із людських

Сонет
Останній усміх змерлої природи
— Маленька квіточка гвоздичка процвіла
І з листя в’ялого голівку підвела,
Немов соромлячись своєї вроди.

Малесенька! Навіщо

Гайда, дітки, у садок!
Любо там та мило!
Скільки всяких там квіток
Сей рік уродило!
Повна рожа, мак чубатий,
Між кущами м’ята,
І барвіночок хрещатий
Стелеться до хати.

Була ти мрійною… Далеке й призабуте
Зринає в пам’яті, мов видиво легке,
Неначе марення, мереживо хистке,
Котре не зрозуміти, не збагнути.

Не злинуло чуття! Нехай неперечуте,

(Пісенька на голос «Козачка»)

Танцювали миші
По бабиній хижі.
Стало бабі за танець —
З ’їли миші буханець.

Ой ви миші, мишенята,
Сивенькії шкурки,
Нащо

Місяць плине, блищуть зорі,
Ніченька сія,
Грають хмароньки прозорі!
Глянь, красо моя!..
Глянь! Земля сріблом повита,
Гарная така;
Самоцвітами укрита
Сонная ріка.

Ловить кожне вікно по сонечку.
Кожні очі людські.
Кожна краплина води.
Кожне крило метелика.
А ще — в косах,
в піснях заплетено.
А високе чоло?
А вологі губи?
А

Весна чарівниця,
Неначе цариця,
Наказ свій послала,
Щоб краса вставала.

І проліски, і травка,
Й зелена муравка,
І кульбаба рясна,
Й фіалочка ясна —

Всі квіти

Превеселий сей день,
Ходім гулять на весь день,
Та вкрадемо порося,
Та й прославимося!
А порося утекло,
Тільки руки попекло.
Утік, утік кабанець —
Зоставсь хріну