Про природу

Вийду в ніч. Під соснами пройду,
промину завмерлу автостраду
і на тишу раптом набреду —
вклякни й згадуй.
Глухо в сні колотиться ставок,
ошалілі тріпаються сови,
і німує

Біля струмочка, біля калини
Дудку Іванко зробив з вербини;
Гра-виграває в дудку Іванко,
Голос по гаю іде щоранку…

Як запалить тебе, багаття,
у чорний день? У чорну ніч?
Як тишу притулить до віч
і ждати, ждати, ждати й кланятись,
клонитись ранкові, що йде
під божеволіючим сонцем,
і

На жалібну супліку гласних полтавської городської думи

Спасибі вам, голубчики мої,
Що ви гонобите кістки мої старі
Спокійно дотлівать в холодній домовині,
Вони в мене й

Трипільських сонць шалена коловерть
волого ллється у трипалі руки
богів поганських. Спопелілі круки
розлітані круг ватрища пожертв.
Волів і коней на кострі димлять
патрошені

ГОМОНИ! ГОМОНИ!

Із струмком, із промінням ранковим,
В вітровім шелестінні, у хмар миготінні яснім,
З тихим плюскотом хвиль, із прибоєм ланів колосковим —
Гомони! Гомони! Так, як

Діти бігають, стрибають,
Далі — весело гукають:
— Ах, метелик!., подивіться!..
Ось він, ось він метушиться!
Та який же гарний, гожий!
Наче квітка, прехороший!

З трухлим осередком, гнилою корою
Стоять віковічні дуби,
Потайно гомонять, трясуть головою,
Мов сердяться, ждучи біди.
А під ними молодь з дрібною листвою
У тіні без світу

Ніч осіння. Небо вкрите
Хмарами важкими.
Дощ і дощ, не світе місяць,
Туман усе криє.
Серед міста блищить світло –
Так нудьга та туга
Заглядає жовтим оком
В серце мого

Гайда, дітки, у садок!
Любо там та мило!
Скільки всяких там квіток
Сей рік уродило!
Повна рожа, мак чубатий,
Між кущами м’ята,
І барвіночок хрещатий
Стелеться до хати.

Село
посеред тиш,
ти — мов на хвилях човен.
Ти мрієш,
множишся,
збігаєш по воді.
Тоді
було насниш,
а сниться загадкове,
а щастя віриться,
і вічно ждеш

(Пісенька на голос «Козачка»)

Танцювали миші
По бабиній хижі.
Стало бабі за танець —
З ’їли миші буханець.

Ой ви миші, мишенята,
Сивенькії шкурки,
Нащо

Коли каштани в Києві цвітуть
І пахнуть медом голоси киянок,
Моя душа світлішає, мов ранок,
Вивітрюється з крові каламуть,

Бентежить сонце, як жіноча грудь,
Побачена крізь

З перебитим крилом Чайка сидить на ялині.
Що робити, дума вона, при лихій годині?!
З щирим серцем серед птаства кого тут шукати?
Хто небогу привітає, як рідная мати?..
Сидить

Блискітки, блискітки перлямутрові
На мусянжовім і на чорнім рельєфах ріль.
Перевертаються скиби важкі, одкраяні,
Перевертаються брили на безліч миль.

Монументальний і

Бредуть берези, по коліна в небі,
в баюрах по коліна. І навкруг —
весняна твань. Болото — аж гримить,
а сонця спах — опукою на релях.
О стома провесни і довгих сподівань,
і

Пізній вечір
І жалі старечі
За струмком повільним
їх розмов.

За вікном — хуртечі,
І схиливши плечі,
Слухаєш хорали
Диких молитов.

Я жив між сосон без прописки,
та ліс не сердився. Лише
сварилися сороки звисока,
іще немало вас, іще
нажалять сосни і натре
пошерхле сонце бородою,
і хвиля вив’ялить

Перед блакитним морем в світі яснім
Стоїть дівчина молода.
Між лаврів, олеандр, в гурті прекраснім
Про що хорошая гада?..

Їй спомянувся хуторець убогий
В далекій рідній

Несамовито-синій вороновий
розкрилений косопис напівкільний —
душі твоєї витлілі окрушини —
з кального сонця приспадає тихо
і важко стрягне в молоду траву.

Немов кавалки