Про природу

Холодним спокоєм одягнено поля,
у білому вбранні замислилась земля.
Куди не глянь — огні, холодні скрізь огні,
і сонце, наче спить у мертвій вишині,
тепла не шле згори. Чи довго

Хто змалював каштани густолисті
На голубому тлі?
Хто вдяг у барви ніжно-променисті
Лоно землі?

Хто дав мені мій дух повноголосий
І радість юних днів?..
І сльози ці, і

У полі Орачі на ярину орали,
І Муха там була,
І хоч її, непрохану, ганяли,
Одначе крадькома і їла, і пила,
Бо звикла змалечку кохаться у чужому.
Надвечір Орачі верталися

Акації. Бджолині дзвони.
Пшениці колихливий лан.
І маків полотно червоне,
Рвучке і ніжне, мов талан.

Гніздо в колоссі, мов колиска,
Очей твоїх знадливий ляк;
Як шпиль

Вийся, жайворонку, вийся
Над полями,
Розважай людськую тугу
Ти піснями.

В небі, чистім і прозорім,
Сонце сяє,
Наче в морі, в жовтім житі
Хвиля грає.

Подивись:

Я знов побачив Вас, біляву і веселу,
з привітним усміхом на радісних устах.
А осінь за вікном жовтаве листя стеле
і в вирій одліта за птахом дальній птах.

Я той же, як колись.

— Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе не перестаєш

Гей ти, пташко жовтобоко,
Не клади гнізда високо,
А клади лиш на лужку,
На зеленім моріжку.
Яструб ген над головою
Висить, хоче ухопить,
Вашою живе він кров’ю,
Глянь

У синім безгомінні
задуми скрізь печать.
Мелодії осінні
в душі моїй звучать.

А листя веремія
несе свою печаль.
На чорному коні я
в блакитну лину даль.

Кінь

Води напившися з ясного джерела,
Вертаються вони на поклики пастуші,
І хитро щуляться у перволітків уші…
Хвилина — і табун мов буря понесла.

А вечір глибшає. Рожево-сиза

Зелена піна лісу молодого
Дрімотно плеще, як на морі шум.
Блакитні тіні впали на дорогу,
Заворожили мудрі бджоли ум.

Стоять дуби замислено і строго.
Тут — перейшовши молодий

Спинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі

Ластівки літають, бо літається,
І Ганнуся любить, бо пора…
Хвилею зеленою здіймається
Навесні Батиєва гора.

Гнуться клени ніжними колінами,
Чорну хмару сріблять голуби…

Під Гаєм хтось Огонь покинув, —
Чи подорожній там, чи косарі були,
Чи, може, вівчарі картопельку пекли —
Вітрець моторненький прилинув
І потихеньку роздував.
Розжеврівся

Раз край дороги Влас копиці волочив.
Вродило сіно — весело й робилось…
От як надвечір сонечко схилилось,
Мій Влас полуднувати сів.
Глядить — щось їде по дорозі…
Йому й

У одному хорошому садочку,
Геть-геть аж у куточку,
Стирчав кілок між лопухом,
А по йому Хмелина повилася
І гарно так з ним обнялася,
Неначе дівчина з хорошим козаком.
— З

Над селами, над нивами,
Лугами та долинами
Велика Хмара йшла.
Ні жита, ні пшениченьки,
Ніякої травиченьки
Дощем не полила.
Від степу від широкого
До моря до глибокого

Натрудившися у квітні,
Перецвівши у маю,
Йдуть дерева передлітні
В повінь лагідну свою.

Пелюстки зронивши в ноги,
Ждуть у зав’язі вони
Благодатної вологи
З рук

Чи знаєш ти світання в полі
або в задуманих садах,
коли од щастя мимоволі
сіяють сльози на очах?

Щебечуть птиці, вітер лине,
немов дитинства дальні дні,
і кожна квітка і

Бідна волошко, чому ти у житі,
А не на клумбі волієш рости?
Чом не схвильовано слухаєш ти,
Як хлібороби кленуть працьовиті
Квіти, що вміють так гарно цвісти?

Дика у тебе,