Про природу

Душа простяглася просторами поетичними –
словами заземленими, текстовливаннями океанними, поетиковивершеними небами.
Віршовтіленнями доторкально-фізичними
переходжу де моя на Землі

Старосвітська балада

Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як

Зближалося на тридцять літ
і віддалялися ще далі
ольвійські мед, і мідь, і міт —
хлопчачі видива зухвалі.

Лиш золото дитячих снів
ще павутинилось по стелі
(понавипалюєм

У снах я боявся бика.
І ось він, моругої масті.
Цей сон віщує напасті.
Я знаю. Розгадка така.

І я, малий, там стою.
Стаєнька прогнила, трухка.
Бик довгий і злий.

Запахи в липах потоплені.
Леви закралися в лан,
порпають лапами в попелі
і наганяють туман.

Ех, розганяти — даремно…
Боже, які тумани!..
Швидко забачу, напевно,
тих, що

Відпадає світу кора,
видно нерви живі.
Лиш роса, як небесна ікра,
мерехтить на траві.

Йдуть останні. Вгорнулись в ясу,
наче з неба посли.
Позбирали святу росу,
на базар

Над зелен-рікою, на деревці скраю,
на третім листочку —
там коник пасеться: з черешні сідельце
і чала сорочка;
там коник пасеться — листок не прорветься
від легкого

Поема

Ой із-за гори, за зеленої,
Виходит же нам чорна хмаронька,
Але не є ж то чорна хмаронька,
Але но є ж то Напередовець,
Напередовець красний

Знову марчіє трава,
всюди присутність утрати:
час нерозталим словам
з листям — назад прилітати.
Затінок власних дерев
вічно з собою ми носим —
й віримо, що не

Й тобі дадуть горіх маленький,
і той — розколеш — пустка в ньому,
а з тої пустки по одному
ідуть і йдуть печальні лемки.
І знаєш: лиш тобі спинити,
але хіба від того ліпше?

Тут
де ми тепер долітовуємо це літо
плакали колись ведмеді рудошерсті
і довго нюхали прив’ялі чорнобривці
перед зимою
у ці протрухлі ворота
вплітали колись жовтенькі

В осінні вечори, у вечори студені,
непевне все якесь, як ворожбитський віск,
при місяці гладкім висвічує легені
карпатський — іздаля почагарілий — ліс;
ліс, що себе відріксь,

Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.

На вечоровім виднокрузі,
Де обрій землю обніма,
Нема кінця їй в

В путь нічого збирати не буду:
Є тютюн і книжки, сухарі.
Десь піду я спокійно між люди,
Поклонюся вечірній зорі.

Так ходили, мабуть, святогори,
Де земля, як волошковий

Заходиш в дерево
і чуєш, як
втихають в тобі соки
і судинами стікають
в землю.

Чуєш, як
краєчками жовтіють мислі
і проймаються тремтінням.

Вітер видуває з

І вигрівалися тіла богів
віками під гарячою золою,
аж пухнути почав ґраніт,
бубнявіти з глинкавою землею

в обвислі статуї міцних жінок,
закутаних у кам’яне одіння,
що

Дерева нагнула блакить,
і стало тепліше від неба.

Ти руки в цвіту намочила
і, вимивши тіло,
в’язала
плоди.
Закільчилось в травні на скибах
поріддя дочок і синів.

Давно залишив я удома
те дерево, з-за котрого мені
сходило сонце. Може, ти захочеш
поїхати туди. З кімнатки у вікні
його там добре видно. Може, схочеш
прийти до нього, як

1
У чаші двох долонь
вливається прохолодь пальми.
Тіло п’є з гілок
зелений відпочинок.

Старий, що вірності доріг
віддав себе,
повільно переходить в

Моє обличчя
взяв
в м’які долоні вечір,
і біля рівних ніг розп’яття
я забув
порожню форму
власного буття.

Фонтан прозорих
андалюзьких співів
вмивав мої