Про природу

Частина збірки “Карпатська сюїта”

Молода темновида гуцулка
На білім камінні
Одлиглим прачем
Вибива бруд рудий
Чоловікових мандрів
Веселий потік
Підхоплює піну
І

Частина збірки “Карпатська сюїта”

З полонин
На долини
Старезна гуцулка
Запалює люльку
Од листу
Червоноогнистого
І думає думу всивілу
Грубі халяви чобіт

Частина збірки “Карпатська сюїта”

По вицвілих схилах хати розбрелись
Розбрелися хати
Пастуха ще нема
Місяць спить за горов

Частина збірки “Карпатська сюїта”

По вулиці легко себе пронесла
Вулиця низько схилилась
Темним огнем з-під брови повела
Серце у гір зупинилось

Частина збірки “Карпатська сюїта”

На самій верхівці бука
Сидить замислений крук
Ніч на сині пальці хука
Серп почепила на сук
НЕДІЛЯ
З базару
У гори
Понад рікою

Частина збірки “Карпатська сюїта”

Над шаленістю потоку
Вперто височіє Кам’яне Чоло
Хвиля його чеше
Вітер його теше
Сонце іскри креше
Кожен
Хто плигає через потік

Ранок
Стоїть на вершині
Полами синіми
Змітає туман у долини
Повільно спускаючись схилом
І піднімаючи гори
Високо в гору

Частина збірки “Карпатська сюїта”

Гудуть роздягнені смереки
Виплутують гілля із темних хмар
Стара гуцулка в жовті ожереди
Згребла осінній сум над яром

Частина збірки “Карпатська сюїта”

Вітер
Буки
На опалому листі оранжевих схилів
Стовбури сизі
Труби органні
Трублять холодному небу
Осені пісню останню
Листопад

Частина збірки “Карпатська сюїта”

“У воздухах плавають ліси.
Василь Стефаник”

Я довго йшов сюди
З Чернігівських долин
Од батькової хати
Щоб доторкнутись синьої

Сяйте, тюльпани, Тавридою!
Як не удома, то в світі!
Бачу Голандію вкритою
В щирому вашому цвіті.

Сяйте, тюльпани, Тавридою.
Хоч при султановім дворі.
В нас чарувати —

Сиплять козачі голови
Листям осіннім
На вітрі віків.
Сипле свинець та олово
За голосінням
Північних вовків.

А в листі — трагедії долі
Від колисок до трун
Усіх

Повз мене пливло
Мале чаєня,
Воно о весло
Спинило коня.

Я кинув хлібець,
Воно не взяло,
І знову сліпець
Пішов на весло.

А потім сліпиш
Здійнявсь

Мамо, іде білий сніг,
Вкрито і степ, і дороги,
Мамо, вже падаю з ніг,
Де ж бо поділись Пороги?

Тільки учора ревли
Скелі Дніпрові урвисті,
Ну а сьогодні вали
В

Скаче кінь додомів,
А стремена пусті.
Щойно хвіст додимів,
Як і шрами густі.

І знайома рука
Не притримує лет,
І козацький рукав
Не заходить на злет.

І знайомий

Я так люблю Вас дорогі Карпати,
Коли ранковий стелиться туман,
І в горах ніжних запах рути-мяти,
Мене п’янить, немов отой дурман.

Люблю дивитись я на бистрі ріки,
Що так

Уздовж причілля тінь лягає вогко,
а коло брам розколений колодязь,
у землю встромлений, немов колода,
зеленим, молодим сміється мохом.

Патлатий, кучерявий прочитан
руками

З гір — з гостини — вертають вони,
і лошиці несуть молодиць:
у жінок під серцями сини,
і лошата — в лошиць.

Будуть знову коні й мужі
однакові бачити сни,
будуть гризти

Вантажений калиною, сповільна
він рівно опускається до дна;
сто років углибає — божевільна
у тих прозорих водах глибина,

Там сховок духу, там — ясна година,
комори наші: з

Горіла сОсна…
Із пісні

Лисиці — в решеті вода — сосна за муром
росте — на зимному піску немає тіні —
Дунай з пісень повитікав, сини — невірні —
за них — на жаль — не