Про природу

В путь нічого збирати не буду:
Є тютюн і книжки, сухарі.
Десь піду я спокійно між люди,
Поклонюся вечірній зорі.

Так ходили, мабуть, святогори,
Де земля, як волошковий

Україно, рідний краю,
Стороно моя жива,
Хай повік тебе минає,
Даль твою не облягає
Чорна хмара грозова.

Приспів:
Жита твої колосяться,
Стежки широкі

Пролягла доріженька
Та й через поля,
Налилась буйним стиглим колосом
Рідная земля.

Приспів:
Виростай, виростай багатий
Колгоспний урожай,
Розквітай, розквітай у

В теплім місяці у травні
Шепче явір думи давні,

В синім місяці у квітні
Думи явора столітні.

За водою за бистрою,
Над землею, як сестрою,

Дужа хвиля набігає,

Вихопивсь дощик поміж заграв:
чоботи сині, синя сорочка,
сині мелодії понапинав
з неба широкого аж до листочка,
синіми стрілами закресав,
сині листочки дрібно писав —
людям,

І вигрівалися тіла богів
віками під гарячою золою,
аж пухнути почав ґраніт,
бубнявіти з глинкавою землею

в обвислі статуї міцних жінок,
закутаних у кам’яне одіння,
що

Спека розтопила під ногами кроки,
їх відлуння липло до землі.
Гусли співи у пташиних горлах
на гіллі.

А під обрієм вмирали піраміди,
джунґлі виїдали їм тіла,
пхалися під

Вітри здирали океану шкіру
і сіллю бризкало в уста,
тяжка півмісяця сокира
рубала північ на хребтах
биків, що кидались на береги.
Бубнявіла в ногах кора пісків,
мов бубон,

На плотах
вмирало пізнє літо,
йому
світився соняшник
в очах
і скапував у жито.

Господь кропив з живущої руки,
але не міг
нічого воскресити.

Прийди до мене стежкою світанку,
як почуєш з нив зелені голоси,
як небо вихилить блакиті склянку,
хлюпне сонцем на твої уста
і світлом вимиє тобі зіниці –
простягни тоді

Під гарячим полуднем
поле розпухало колоссям,
жінки, облиплі потом,
гнулись на серпах
і вихиляли жбани глиняні
грудей,
грузнули в стерні.

Давно залишив я удома
те дерево, з-за котрого мені
сходило сонце. Може, ти захочеш
поїхати туди. З кімнатки у вікні
його там добре видно. Може, схочеш
прийти до нього, як

При цих деревах, в цім ладу,
в поривах духу, руху впертих
десь притулитися в саду
і хоч би трішечки померти.

Бо вірші — що? — якби хотів
сказати ними стан цей чистий,
то

Дощ – це дівчина,
що чеше в присмерк
мокрі коси.

Тоді приємно бути з нею
одинокому.

Ще ранок лиш. Нічого ще не гасло,
та бубнявіє чорна горошина —
Рядки у віршах, як порожні ясла:
сегорік не вродила конюшина.

Сегорік ні стеблиночки задарма:
лиш куриться

В обличчя церкви
вдарила весна
і вкрила диким виноградом.

Це зелень молиться
і піснею життя
карає камінь.

Жовтими думками пахне осінь,
як листки, летять з дерев пісні:
йдуть жінки – грудьми напроти вітру – босі,
жовті спомини їм хлипають до ніг.

1. Кривий танець

Вірському

на очі ніч пустила вії,
а місяць заклинав дерева і кущі;
сердиті стопи безнастанно били
у чорний барабан
землі

Гори плечима загати,
щоб не зсувалися на неї по ночах,
аби опівночі циганка в кожне з вікон
беззубо не всміхалася до неї,
аби в теменнім лісі їй, самій,
не привиджалися

Цикл

1. Передкарпаття

Це край, де мовкне спів флояр
під жоновИ [1] жертовний стукіт,
де так подібні до хлоп’ят
худі баранчики
і