Про природу

Загула зима вітрами –
Теплій осені кінець.
До віконця, як до мами,
Притулився горобець.

Притулився і зігрівся
Від домашнього тепла.
На калині сніг іскрився,
Гучно

– Ку-ку! Ку-ку! –
У лісі зозуля кує.
– Ку-ку! Ку-ку!
Свій голос луна подає.

– Ку-ку! Ку-ку!
То зліва, то справа лунає:
Зозуленька в хованки
З дітками грає.

Де ви пасли, олені небесні?
Ви почули срібний свист стріли?
Ви скупались у черленім плесі
чи в залізну дебрю утекли?

Де ви спали, олені небесні?
Ви відчули жовтий зір

Дома прокинувся. Сніг.
Вівці озвалися сиві.
В сяйві стоїш, як у зливі.
Хто тобі допоміг?

Може, те джерельце на млаці,
що скочило із ночі у вічі:
“Де ти си

По городу у селі
Ходить соняшник в брилі.
Навкруг жовтого бриля
Бджілка радісно кружля
Та співає: «Траля-ля!
Медом пахне від бриля!
Траля-ля! Траля-ля!
Чую, чую я здаля

Дерево тремо об дерево,
доки не народиться вона.
Вона помирає тільки раз,
тому бережемо її.
Ми знову виведем наші отари на наші гори
і за древнім полонинським

Запахли яблука у сіні –
на молодість, на перший гріх.
Містечка галицькі осінні.
Є щось феллінівське у них.

Когось повік не розшукати.
Губити щось, як божий дар.
На обрії

Зимувала у стайні між овець білих,
серед білих і сивих.
І носила отаву і на хвою стелила,
над ягням голосила.

А сніжок задихався,
на грудях дихав,
вилітав із отави.
А

Горобчики сиділи
На гонтовом дашку,
У дзьобиках тримали
Усі по пиріжку.

Дивився песик знизу
На гонтовий дашок,
Чекав, коли хтось зронить
На землю

Сьогодні тобі в дорозі
зустрілася безіменна полонина,
стан в тумані:
вчуваються колокільця і пахне димом.

Ти на мить зупиняєшся,
заплющуєш очі, затуляєш вуха, не дихаєш

Йде сніг.

Я стою у траві,
яку покосить не зуміли.
І стебла кругом неживі,
пожовклі і гострі, як стріли.

Хто їх за коріння трима
в холодній землі,
на

Коли з’явилась лая псів
і забрехала,
між ними ти своє посів.
Душа сховала

свої обгризені часи
в старі бесаги,
а що залишилось – на пси!
На злі ватаги!

Трепети

Літавиця стоїть на воді.
Там, де стала, там — плесо,
щоби кола пішли золоті,
де лице її щезло.

Йдуть на берег з води —
по лісах
і по хмарах — верхами.
Вже загтрали у

Борисові Бунчуку

Любив я дику грушу на Брусному,
одну й побиту, на верху самому.
Вона не заховалася від грому,
бо не могла сховатись. От і все.

Мене ховала від

1

Як допоміг ти, Господи, що я цю маржину першим днем нинішнім вигоню всю при купі, так поможи мені, Господи, остатньої днини усю при купі загнати і людям передати.
(Закінчення

На сіні, що срібліє над кущами,
завмерли дві душі в легких тілах.
Я знаю,
хто прикидав їх пластами.

Нас кличуть, мила,
душі у сінах.

Живе, скажи, чи неживе

Суниці на стеблах,
заховані в мох, –
намисто для тебе.
Намисто для двох,

бо губи спікає,
холодні, як лід.
Стебло протинає
дві жмені ягід.

А стебла зв’язати

Не чую зойків і відлунь зловіщих
у лісі, що неначе пада ниць.
Немовби вже лежить. Немов небіжчик,
восковій. З верхів, як із полиць,

падуть крізь нього вогнища-ватрища

Ніби я пропав у цих полях…
Що, крім них, – вітри и небесні скали?
Хто у кому?

Де попропадали?

Більше – в глині? в вітрі? в небесах?

На лужках, купальських бережках,
а

Іду — немов траву чиюсь толочу —
Отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.

Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не