Про природу

Снігу, стільки снігу намело!
Трусяться берези ніжнотілі,
Бігли, щоб зігрітися, в село,
Вибігли до поля — й заніміли.

По коліна в сніг зайшли стовпи,
Поле і холодне, і

Стоять кущі пошарпані шипшини,
Червоними плодами запеклись,—
Як літа дотліваючі жарини
В оточенні осінніх багряниць.

Розіпнуто на нитках павутини
Холодних крапель кришталевий

Хризантеми розхитує вітер,
Клапті снігу підсвічують мить,
І на них недоплаченим митом
Позолота остання летить,
Ніби застерігаючи сущих,
Що об старість спіткнуться не раз,
Бо

Я вам заздрю, граки.
Ви над містом літаєте сірим,
Навіть небо черкаєте
чорними хмарами крил.
Ми — безкрилі і злі.
Ми маленькою міркою мірим
і себе, і сусідів,
затоптаний

Наче звістка від осені,
Впав листок на плече,
А река Геракліта все тече і тече.

Та не ступиш ти вдруге в ту осінь свою,
Вже чекатимеш іншу у ріднім краю.

І в чеканні до

На білих снігах і на синіх снігах
Я буду лежать, мов підстрелений птах.

Що прагнув літати, бо крила ж були,
Та хижі злочинці літать не дали.

Забутий, мов зайвий, на рідній

Ген понад гонами літ
пам’ять ще з юності спогади стеле.
Музика. Творення. Хліб.
Чую тебе, моя земле.

Прагне душа до обнов,
мов до засіву щорічного поле.
Пісня. Жадання.

Душа працює безнастанно,
життям напружено живе:
то зануртує океанно,
то в гавань тиху запливе.

Підніме райдужні вітрила,
щоденно прагнучи в зеніт.
Тож є в її глибинах

Березнева хмара –
місяцю не пара.
Вийшов місяць із-за бору
вгору йде та вгору.

Розірвав сувої
хмари весняної.
І віщує на догоду
нам усім погоду.

Дзвонить

Дорога в стежку перейшла
І стала вже самим міжтрав’ям…
І степ – немов суцільний шлях,
Шумкий і зелен-кучерявий.

І трави неба дістають,
І припадають зорепилом…
Вже й світ

І рубачів січе меч, і свіча бурі –
Мечем, іменем і мечем.
… А дико по літі рубалися – сила
бурі тіло покида
Було. Голуб
Обминав овид, а задивованим бо –
На горіхи лихі

І наприкінці міцні кирпані
У вир – оп! – з пориву…
–Тни в гвинт,
Як я!
Бузувірів-звірів у зуб!..
Нуртина, Васко да Гама!..
Гадок савани, трун…
А тата –
ри – в

Івану Драчеві

Коні-гривані –
блискавки!
Коні булані –
лиск!
Коні –
у небі висянім,
Коні –
в Парижі й Ніжині
Котять втому коліс…
Коні –
баскі

Мохом я сунуся, мохом-
Бід мохом, діб
Мохом…
У холод умру, сонно сурму — до лоху.
І чому? Шкода садок?.. Шум очі
В атом увив, умотав.
М’язами — зима з ям.
Атома

А сад заснув,
немов погруз у сніг,
під снігом тиша тишу вигріває.
Та не спинився вічний колобіг:
усе народжене – росте і визріває.

У кожного своя нора дозріть,
плоди

Так складалось у нас на роду:
жив я пристрастю,
болем,
любов’ю.
До людей, мов на сповідь, іду,
не лукавив я, доле, з тобою.

Нам судились дороги круті,
будем труднощі

Пам’ятаєш мій голос,
і птиць у гаю,
і пахучі суниці?
Пам’ятаєш –
себе зачаровану
і мрію свою?..
Тільки, може, не птиці –
мова твоя
і ти сама –
все. що в мені

Дощ за вікном хлюпочеться,
наче невтішне дитя.
Жити простіше хочеться,
а в людства складне життя.

У людства – криваві грози,
у серці людському світ.
А я на життєвій

Триптих у вінок Леонтовичу

І
Знову лине «Щедрик» невмирущий,
щедрий вечір на душі у мене.
Знов загомоніли рідні пущі,
листя розшумілося зелене.

Щедрику! Я чув

До осінніх лісів,
до тужавих полів
щедрий жовтень
піти нам сьогодні звелів.
І насипав у пригорщі листя мені,
і надовго лишився у серці на дні.

Я з осіннім засмутком і