Про природу

Кінець століття — завжди пізня осінь.
Дозрілий терен лащиться до рук
І прабабусь розплетене волосся
Зміїться по замерзлому Дніпру.

В кінці столітя цвіт здається плодом
І

Коли сивіють золотом ліси
І морщиться вода перед засклінням,
В мені ростуть підземні голоси
Якогось нетутешнього насіння.

А дерев’яна музика століть
Гойдає кров, собі кидає

Вдома. Літній бузковий вечір.
Ллється вітер із рукава.
І далеких коханок плечі…
І доньки трав’яні слова.

Спить лелека на вічній стрісі.
Кінь утік, як втікає час.
Без

Малинова туга пшеничних полів,
Горбата журба курганів,
І час, що тече по сухім стеблі,
І простір — в душевній рані.

І баба, що чує — трава росте,
І кров, що медами

1.
продихаєш від снігу
маленьке чорне око
уздриш
на солоному троні
сидить брова
а під оком
ходять панове в чорному
витаються
— слава — кому
— кому —

на ліктях вже не мозолі
на ліктях п’яти
на золотисто-жовтім тлі
зринаєш п’ятим

у першого в блідій руці
курмей зов’ялий
а під проваллями синці
сліпих конвалій

у

Тарасові Мельничуку

над косовом сміється білий сип
яка заанґажована принада
а ти його прийми і вознеси
рожденний акы азъ во чреві ада

це алергія на звіриний крик

Зелен-гай і синя річка
стали темними, як нічка,
стихла вся земля.
Вітер трави не колише,
задрімали, сплять у тиші
луки і поля.

Раптом в небі,
там, де хмари,
хтось

Густо сніжок на поля.
Нас веселить він і радує –
Щедрою буде земля.
Впору нап’ються водицею
Рідні колгоспні лани.
і золотою пшеницею
Літо прославлять вони!

Ми дуже любим весь наш край,
І любим Україну,
Її лани, зелений гай,
В саду — рясну калину.
Там соловейко навесні
Співає між гілками:
Та й ми співаємо пісні –
Змагається

Золотко моє заснуло в люлі,
яблучко затиснуло в руці,
долі спочиває шлем з каструлі,
скрізь пасуться коники-стільці.

Бовкає годинник – і зозуля
на́ніч вилітає із гнізда
і

В рожевій мушлі море привезу.
Печаль мою, захвилену і пінну,
Доповню я гаданнями зозуль,
Зітханням вітру в полі тополинім.

Мене солило море недарма:
Я буду довго в себе

Частина збірки “Карпатська сюїта”

Розгойдало небо гори
Гуком
Підкидають шапки вгору
Буки

На вільховім атолі,
де чорний очерет,
де риба на берег скаче,
жиє ґубернатор Анахорет,
панує і плаче.

І сиві його смоли,
мов рідкісний бурштин, –
слізьми з бороди у

Поламали бузок над криницею,
обпатрошили – ані квіточки!..
Тин повалено, знято хвірточку
і зчаровано в ніч білолицюю.

Білолицюю, ще дівицею,
заворожено, ще й одурено

Осінні дива́ злива змива,
барви плутає вітер.
Давай, іди – зривай плоди,
розписані золотом літер.

А. Апельсин. Сонця син.
Сік з вогняного

Дітям Чорнобиля

У каштанових гаях,
понасаджуваних ді́тьми,
оселився синій птах,
вірний ворог злої відьми.

Ми з деревами росли
під блакитним пильним оком

Журавлі летять, курличуть,
Шлють останнє “прощавай!”
Літечко з собою кличуть,
Забирають в теплий край.

Ой, як жалко мені літа
І журавликів моїх!
Та не буду я

Покосили пшениці й жита
І незчулись, як минуло літо!
Скоро прийде осінь золота,
Молоде зійде зелене жито.

На м’якій розпушеній ріллі
Буде жито килимом лежати …
Вже летять

Поглянь, як золотіють липи!
То цвіт рясніє на гіллі.
До нас прийшов смуглявий липень
В новім солом’янім брилі.

Це жито липневі у полі
Дало соломи на бриля …
Прив’яло