Про природу

Літаки, що пролітають
понад дахом твого будинку
схожі на птахів – на ластівок схожі:
так їх багато, так їх багато.
Тобі від лету стає тривожно
сильніше б’ється серце

Стоїть непорушно обвуглений глечик
Як дерев’яний солдатик.
Мереживом пишним розкинулись тріщини
У пам’ятні дати.
Ще пращури в ньому сливи носили
До Рожаниці.
Дбайливо

Десь поряд йшов вчорашній вечір
Гудів зухвало рій цикад.
Далеке дно і спини риби
І місяць – яблучний цукат.
І сині, білі, жовті гори
Складали наш янтарний світ.
Як пазли

Назустріч біжать дерева
І невідомі станції.
Триглава сокральна дорога
Фінал дистанції.
Нам осінь вже грає джаз
В багряній сукні.
І згадують тихо про нас
Липневі

У життя сьогодні інший смак,
Настрій інший, буцімто щасливий.
Золотаві верболози слів
Падають на ледь дозрілі сливи.
Б’ють у бубни запальні громи,
Хмари витинаються юрбою.
І

Самозаглибленість, водночас – непокірність,
Самозагубленість, водночас – існування.
Насамперед признячення і місце –
Самозабутні прояви кохання.

Батальність контурів –

хто є людина, що безмрійо
снує спустілими містами,
що не сміється щиро сонцю
і небу. Йде собі мостами
самотньо…

хто є людина, що в моменти,
коли зірки вкривають

Рукою відчуваю тепле дерево,
Роками відчуваю певну мить,
Духмяні оберемки різнобарв’я,
Я серцем відчуваю, що щемить.

Щокою відчуваю хибність доторку,
Нудьгою відчуваю біль

Лимани як ліани,
як пряжа.Та проте
їх води відбивають
проміння золоте.
Розгойдуються мрії
повз жовті береги,
біжать назустріч сонцю
веселкові круги.
Куди не глянь

На трембітах грають ангели
Гучно: свят-свят.
В парцелянових оселях
Дужі кобзи сплять.

Жовте листя одзвеніло
Гучно: дзень-дзень.
У долонях несе світло
Соромливий

Вельмишановна моя свідомосте,
Світла панно,
Я молилася Дажбогу
Вранці рано.
Я вдивлялася щиро у небо,
О, велич!
І вслухалася у степ,
В його клич.
В божевіллі

Два холодих місяця у очах твоїх,
Два прозорих вогняних силуети,
Колір неба, лісу, сяйва і води,
І мене щасливої два портрети.

Два пекучих сонця у очах твоїх,
Два яскравих

Крислатий дуб сховає від дощу,
І прошепоче нам “люблю” осіннє листя,
На горобині птахи зайнялися
пекельним спогадом. Та я їх відпущу!
Нехай летять в безмежність наших

Я — мов зайчик: ніс рожевий, великі вуха,
довкола принюхуюся і прислухаюся,
а серце теленькає-теленькає:
я всього боюся.

Вітер дмухне: «Хоч би не ураган…»
Дощ накрапає: «Аби

Літо прострибало жабкою,
пролетіло метеликом.

Літо пробігло мишкою,
проповзло мурашкою.

Літо проквітло квіткою,
пристигло ягодою.

Літо проплюскотіло

Білі баранці
в мене на руці –
цій і цій.

Цe морська вода
з пригорщі втіка –
ців-ців.

Хвилі-бігунці –
білі баранці,
чи то вівці?

Пелікан у воді —
глип-гли́пи.

Чи не бачили ви
риб-ри́би?

Гачкуватим дзьоби́щем —
хрип-хри́пи.

Широчезним крили́щем —
рип-ри́пи.

У воді пелікан

Я знайду кита
тра-та-та,
Вхоплюсь за хвоста
тра-та-та,
верхи на киті
тра-та-ті,
попливу у води
густі.

Розкажу киту
тра-та-ту,
що в морській воді
я

З вовни скрутили початок світу,
з рудої, як осінь, глини
зліпили сонце – богині Тібіті
та й склали у скіфські билини:
той вітер, що – з Півночі,
вітер, що – з Півдня,
і

…розітнути світанок мечем,
зазирнути в степи неосяжні.
Таке щастя! Зустріти тебе
молодим Світовидом звитяжним.
Таке щастя! Торкнутися гір,
обійняти освячений ранок.
У