Про природу

Чап-чап,
чайки в воді.

Чап-чап,
лапки руді.

Чап-чап,
білі човни

Чап-чап,
тихі вони.

Чап-чап,
йду я сама.

Чап-чап –
чайок нема.

Білі баранці
в мене на руці –
цій і цій.

Цe морська вода
з пригорщі втіка –
ців-ців.

Хвилі-бігунці –
білі баранці,
чи то вівці?

Пелікан у воді —
глип-гли́пи.

Чи не бачили ви
риб-ри́би?

Гачкуватим дзьоби́щем —
хрип-хри́пи.

Широчезним крили́щем —
рип-ри́пи.

У воді пелікан

Я знайду кита
тра-та-та,
Вхоплюсь за хвоста
тра-та-та,
верхи на киті
тра-та-ті,
попливу у води
густі.

Розкажу киту
тра-та-ту,
що в морській воді
я

З вовни скрутили початок світу,
з рудої, як осінь, глини
зліпили сонце – богині Тібіті
та й склали у скіфські билини:
той вітер, що – з Півночі,
вітер, що – з Півдня,
і

…розітнути світанок мечем,
зазирнути в степи неосяжні.
Таке щастя! Зустріти тебе
молодим Світовидом звитяжним.
Таке щастя! Торкнутися гір,
обійняти освячений ранок.
У

Зима почалася із дива –
і хмари спускалися босі,
як мавки, в вінках калинових,
із снігом у срібнім волоссі.
Їх тіні тендітно гойдались
у рощі – із верболозу,
і з кожним

Вона хотіла зустріти море –
Холодна й ніжна, немов сніжинка, –
Весняність пінну, яку повторить
Хіба що жінка,
Прикрита небом з дощем червоним,
Що йде, як голос…
Так

Жилава пісня і не мілка,
Довга, немов Дніпро…
Предків далеких голос в кістках.
Друг – мов сумний Харон.

Так от живемо.
Така весна.
Капає сік зі свічок.
Вітер

Вогкі зорі, червоні свічі…
Трави моря в косі твоїй.
На фарфоровому обличчі
Промінь космосу сам не свій.

Я засію тебе пісками
В час незбутого сну води.
Розхвилюється теплий

Коні в масках. Пустота.
Скоро буде осінь.
Як монета золота
На чиїйсь дорозі.

Хриплувате світло фар.
Запахи соснові…
Недописана строфа
На пташиній мові.

Денисюку Іванові Овксентійовичу,
шановному професору

Хтось питає мене, чому їду туди…
Народився я там. Там діди мої.
Там річки, як дівчата, набрали води.
І хати у

…Люди люблять мене:
Вже й неволя прийшла —
Мабуть, скоро прощатись буду…
Промінь сходу ламається
Об піраміду чола.
Людським голосим
Плачуть люди.

Небо зранене

І плюси, і хрести, й віковічна межа між ними.
Й запах страху у криках невільних нічних пташок.
А ми вчилися бути у масках стальних живими,
Переживши від яблунь цвітіння залізний

Осінь не приходить несподівано,
Хоч раніше від своєї мами
Помирають яблука, незірвані
Вітром, чи руками, чи устами.

Осінь лист сама собі відписує
Кров’ю верб лелековими

І просто було — немов без душі.
І церква тиснула злотом.
Любив — не любив, і жив — і не жив,
А вже захворів польотом.

До весел мене прикував Харон.
Я долю піснями

Кінець століття — завжди пізня осінь.
Дозрілий терен лащиться до рук
І прабабусь розплетене волосся
Зміїться по замерзлому Дніпру.

В кінці столітя цвіт здається плодом
І

Коли сивіють золотом ліси
І морщиться вода перед засклінням,
В мені ростуть підземні голоси
Якогось нетутешнього насіння.

А дерев’яна музика століть
Гойдає кров, собі кидає

Вдома. Літній бузковий вечір.
Ллється вітер із рукава.
І далеких коханок плечі…
І доньки трав’яні слова.

Спить лелека на вічній стрісі.
Кінь утік, як втікає час.
Без

Малинова туга пшеничних полів,
Горбата журба курганів,
І час, що тече по сухім стеблі,
І простір — в душевній рані.

І баба, що чує — трава росте,
І кров, що медами