Про природу

Дивлюсь на воду, що прийшла,
На величаву повінь,
Що й корінь дуба вирива’
І котиться на ровінь.

Ця сила береги мулить
І скелі підмиває,
Могутні стовбури

Покрилось небо хмарами-журбою,
орел широких крил
облетів сто могил
в просторі сірою імлою.
Стрілець крило йому зломав…
Упав орел на гостру скелю,
на скелі і

Пасу метелики.
Один — мені почав лічилку.
А другий третьому сказав:
— Летімо по сестричку!

Знайшли сестричку,
бо вона у холодку сиділа.
Та ще хвалилася:
— Оце
всю

Ти, берізко біла,
чом стоїш без діла?
Розпускайся, прибирайся,
з ясен-сонечком вітайся.

Ти, мала тополе,
вибігай у поле.
Розпускайся, прибирайся,
з ясен-сонечком

Великий Вечір і Маленький Вечір.
Великий День і Просто Собі День.
Із м’яти. Із любистку. Чи лелечий.
Таке не повторяється ніде.

Таке береш і носиш із собою —
так легко, ніби

Сказав Маленький Хвощик
Великому Хвощу:
— Ховаймося під кущик
від грому і дощу!

— Навіщо нам ховатись, —
сказав Великий Хвощ.
— Для тебе і для мене
то справжнє свято

Мій давній друже Кроте,
не сиди в норі!
А сядь отут, навпроти,
о літяній порі.

Послухав мене Кріт
і вийшов із нори.
Дививсь на білий світ
він день…
і два…
і

Тополя — зеленька і красива —
намистечка в калини попросила:

— Чи ж до лиця намисто буде вам?
— Та я поміряю й назад віддам!

— Мені не шкода. Ось — беріть і міряйте.
І,

Те диво з див було раненько-вранці:
виходив День з-за київських горбів
і напинав такі великі п’яльці,
що всеньке небо помістить зумів.

Тоді помалу серед полотнини, —
аж

Дивні квіти
Розпустились
На шибках вікна.
Це Морозкові
Приснилась
Уночі весна.

Летів із річки на ставок
До друга в гості куличок.
Летів і пісеньку співав,
Як равлик зиму зимував.
Аж гульк — у полі під крильми
Лежать-біліють килими.
Над полем декілька

Уже важка, як олово,
Роса за перелазами,
А в соняшників голови
Косинками зав’язані.

Косинками барвистими
І маминою хусткою —
Щоб горобці-пройдисвіти
Насіння не

На очах подаленіли
Береги Дніпра.
Поїзд, вирвавшись на волю,
Швидкість набира.

А назустріч, а назустріч
Рушили степи,
І біжать навперегони
За вікном

Біжить-петляє, ніби лис,
Глуха дорога через ліс.
Мов невидимка чарівна,
У хащі кличе нас луна.
Та між дерев,
Між буйних трав
Ніхто із нас не заблукав.
Бо наш автобус

У зеленім верховітті
Павучок розкинув сіті.
Вранці робить перевірку,
А у сітях — що це? Дірка!

Від досади, від невдачі
Павучок ледь-ледь не плаче:
— Ай-я-я, така

Розвидняється,
Розвидняється.
На шипшині цвіт
Розгорається.
Ніжні пахощі
Розливає,
Бджіл із пасіки
Виглядає.

Розвидняється,
Розвидняється.
Треті

Кружляє над нами
Насіння крилате,
Радіє насіння,
Що вміє літати.

Це клени високі
Із рідної гілки
Синів проводжають
В далеку мандрівку.

І згадують

— Здрастуй, море?
Як тебе звуть?
— Звуть мене Чорним
За люті шторми.
— Чом же ти, море,
Синє в ці дні?
— Синє, бо небо
Скупалось в мені.
Синє тому,
Що зацвів і

У травні ліс пісні співає
На сто, на двісті голосів.
Та ми з тобою добре знаєм,
Яку він зиму пережив.

Такі морози тут стояли,
Що у сніги ховався звір,
А на дубах кора

Ще не розмерзлася земля,
А вже над борозною
Вітає жайворон поля
З весною молодою.

Гукаю в небо голубе
Я жайвору дзвінкому:
— А ми вітаємо тебе
З поверненням додому!