Про природу

Верховина, наче казка,
Ох, яка красуня!
Низ — вишивана запаска,
Гори — біла гуня.

Вітер холодом подує —
Щочки їй пудрує,
Ще й калиною гірською
Личка їй

Яворе, мій друже,
Чом’ ти похилився?
— Як мені тут не хилитись,
Бачиш, зажурився.

Лісоруби ліс мій
Почали стинати,
Буде дуже буйний вітер
Мною колисати.

І тому

Звідси гори, звідти гори
Попід гори звори,
Ще й потоки протікають,
Піняться, співають.

Далеченько гори сині,
А поля зелені,
Тільки ниви жовті, наче
Ковдрами

Іде старий із млина,
Та щось йому важко,
На щастя була корчма
І випив він “бляшку”.

Із кумом він розпрощався
В корчмі на порозі,
Та ось потік заблищався
Йому у

Дує козарь у сопілку
Вівчарі гуляють,
Того стола із явора
Медом поливають.

Медом його поливали
Горівков хрестили,
Склянки на нім посукали,
Дукати лічили.

Ой

Яворе, яворе
Чомуж похилився?
— “Якжеж мені нехилитись
Коли зажурився.

Довкола зачали
Січи, протинати, —
Будуть мати буйні вітри
Чим поколисати.”

Попід гору високою
Попід бережечки,
Пасе вівчарь молоденький
Біленькі овечки.

Покликує на дівчину
Вівчарь молоденький
— “Продай мені, дівчинонько,
Вінок

Загубив дівчину
У зеленім гаю,
Шукаючи милу,
Кождого питаю!

Кажи, мій голубе,
Голубонько сива,
Кажи мені правду
А деж моя мила

Звідаю березу,
Звідаю калину

Лугом, лугом, та через вернича
Ріка Бодроґ широка, шумить,
Понад верник, понад бистру воду
Веселая ластівка летить.

Лети, лети собі, світ широкий
Літай, пташко, літай та

Моя мати узка долина
Моя рідня — Карпати,
Мене вчила край полонини
Сама пташка співати.

Легейко, мило та весело
Співав мій соловейко,
Я слухав, слухав під горою
І

Колишуть гори долину, як малу дитину.
“Цить дитино, цить!”
А Жура не спить, ні у ніч, ні в днину.

Розбиймо гори (в каміння), тоді се терпіння
Лява замете
І там розцвіте нове

Тече потік з бережечка
У тиху річеньку,
И гуляє, и співає,
Аж мило серденьку!

А береза, над рікою,
Стоить и думає,
Що поточок, так весело
В ріці умирає.

Косички зівялі, які ви сумнії,
Немо ті по полю під вістрьом коси,
Й соненько не світить, бо хмари хмурнії,
Ви просто змарніли квітки без роси.

Ви росли в палату, цвили до

Шумить бистра поточина,
Поточок маленький,
И по сей бік
И по той бік
Берег зелененький.

А по при ту поточину,
Дорога убита,
Тут ще косять,
Пластя носять,
Там

Бийтесь гори одна в другую
И розсипайтесь на муку,
А я: Вітер, прийду й подую,
Здую вас в огляну ріку.

Що то гори тії високі,
Кого сторожать они тут? —
Сині гори, думи

Бабунин дощ, на клямці цяпота,
І стежка в яблуках вже стежкояблуката,
З котяри — іскри! З м’яти — чамрота!
Пускає бульби на порозі хата…
Іде хтось темним садом-заховайсь!
Іде, й

Вночі, під ранок, у гнізді
У комишах при мамі
Проснулось каченя собі
І глянуло в тумані

На срібне мамине перо,
На срібне небо повне…
Перевернулось на крило
І знов

Ластівко біля вікна,
Ластівко нашої хати,
Що тобі, ластонько, дати:
Меду, борщу чи пшона?

Ластонько, літа кінець.
Діток твоїх би до хати,
Я научу їх писати:
Небо.

У Неквапи білі лапи,
А в Неквапоньок — свої:
Йшли Неквапи-непоквапи
Зимувати у гаї.

А гаї весна любила,
А гаї були при ній,
І весна їм ноги мила,
І метеличок

Мизатий хлопчик, як горобчик,
З таким, як сам, до річки йде.
Іде над хлопчиками дощик,
Іде над ними й більш ніде.

А фіолетове, а синьо
При хаті півники цвітуть!
Цвіте над