Про природу

Вологий запах, запах паші
В сухому сяєві Стожар,
Уже почав в багатті нашім
Дрімати жар, куняти жар.

Човни і ми в човнах стемніли,
Стемніла птиця на лету,
Лише козацькі

На синю синь води лягла від хмари тінь,
Посумувала хмара за собою.
До вечора іде, холонучи, теплінь
І тулиться до каменя щокою.

Складались два крила, вже поночі, під

Ні бекання, ні мекання у мжичці,
Куди не кинь — по голову плюта.
В короні з буряків на буряковій гичці
Із димаря Варвара виліта.

Де гайвороння вимокла орава
Над клубом спить

Щока та тінь, та тінні очі,
І ми самі на самоті…
І дощ цілує опівночі
Кульбаби очі золоті.

Десь кінь ірже — його не чути,
Десь хтось іде — його не знать.
Тебе любити — не

Перепеленят перепелиці
Обняли тісніше у тривозі.
Покотився місяць по пшениці,
Покотився вітер по дорозі.

Вітер колоски смикнув за вуса,
Місяць рогом настромивсь на

За селом, за посірілим тином,
В лопухах великої весни,
Під бджолиним і хмариним плином
Причаївся півень навісний.

І коли з холодного порогу
Вилітає сон зорю

Ви, як стежка, кохана.
Лине сон мій по вашій стежині.
З неба падають зорі в дзьоби журавлів.
На крило небокраю сіла хмара
в червоній хустині
І задумалась, тиха, над краєм

Що хулою протята хвала?
Що хвалою протята зневидь?
В темно-синю глибінь села
Матіола розкинула невід.

Хлюпотить на обличчях слів
Лоскотливий цнотливий легіт…
Тягнуть

Сосновий день хиливсь в сосновий вечір,
І помідорне сонце обливалось
під краном у блакитному саду,
Ще тінь сіріла,
ще бриніли квіти, —
червона кофта поливала їх, —
Ще все

Зазимую тут і залітую,
В цій великій хаті не своїй,
У кутку відтихну, відлютую,
Намовчусь у темряві німій.

Поза полем небо та піднеб’я,
З-попід неба димаровий дим,
І

Цієї ночі птах кричав
У небо відлетіле.
Цієї ночі сніг упав —
На чорне впало біле.

Цієї ночі уночі
Ми тихо говорили…
Різдвяні пахли калачі,
Шибки в мороз

Стояла в травах ніч, а трави пахли літом,
За кленами сіріло джерело,
І небо йшло задумливо над світом,
І довгі зорі сіяло крізь віти,
Втираючи хмариною чоло.
За травами у

Темніє вечір, вівці і горби,
Погуцали під гору дві смереки,
Боками світять хмари і гриби,
І світить Шлях, що із Варяг у Греки…

Поворухнися, дощику, і стань!
Полоскочи

Лошиця нюхає туман,
З туману пахне їй туманом
І видно: з-за туману тьмяно
Зіходить місяць-молодан.

Перепочинює ріка,
Холодне злизує каміння,
І тупотить з-під

Димів долинних вечорове стлище,
Крила низького повечірній плин,
І попелище хмар ще попліє поки що
До погляду зорі подимлених долин.

Долинює відра криничний темний

Ні жінки, ні хати тієї нема,
Старі лиш валяються капці,
Та вітер зі степу несе у лиман
Осіннє насіння акацій.

Та згорблена стежка в глухій кропиві
Показує небо по

Зоря над містом піднімає весла.
Зоря чекає, доки тиша скресне,
Доки присплять дівчата свої весни,
Доти зоря над містом не шелесне.

Зоря над містом зібрана і чемна,
Зоря над

Стоїть голубою журбою
Осінь морська голуба,
І моря бентежна плавба
З моєю злилася ходою.

І ясно далеко мені,
І морю далеко ясно,
Бо радісно нам і прекрасно
Іти в

Червоною задумливою лінією
У сизих вербах, в голубій імлі
В тонкій руці з прив’яленого лілією
Окреслилась ти на вечірнім тлі
Отих небес вечірніх з ластівками,
Димами з хат, і

Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів.

Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились,