Про природу

Це чого я смутку повен?
Це чого мені тривога?
Раз прослалася дорога –
То збудуймо срібен човен!

Срібен човен, злотні весла,
Шовком вишиті вітрила:
Мрія обшири

Ніч така: травинками колише.
Темно так – а я куди дивлюсь?
Ніч така – у ній аж надмір тиші,
Чутно й те, що мовлене комусь.
Чи й іще немовлене – а чути,
Як молитву росної

Двір оцей, полишений тобою,
І тобою – де ми? Нас нема!..
Заростає густо кропивою,
А вона лютіша, ніж зима.

А вона росте, росте і глушить
Навіть наші ще малі сліди;
А вона

Наїлися шпаки снігу — співать перестали.
До шпаківень, а в шпаківнях вітри ночували.

Один вітер — Вітер Грудень, другий Вітер Січень.
Третій Лютий, льодом кутий, дощами

Далекими світами
Вночі і по ночах
Горбатими морями
Летів додому птах.

Його мала голівка
Боялась над крилом —
Та зацвітала гілка
Блакитно-білим сном.

І птах

Озирнулись маки: що таке?
Вітер крикнув макам: утікайте!
Голови червоні пригинайте
І тікайте, бо воно таке!

Потолоче, витолоче, вимне,
Гляньте: від кульбаби тільки

Поснули — сплять оса з осиною,
Змерз чорний кетяг бузини,
І літня хмара під осінньою
Плечем біліє край зими.

На прихололе сонце зморене
Надули щоки гарбузи,
І соняха

Горить собі червоний глід в ярах,
По вибалках, по балках в павутинні.
І сірим стовпчиком посвистує ховрах
Попід сорочі гнізда у шипшині.

Цвіте останньо й дрібно

I
На Псло, на Ворсклу, на Сулу,
На юні води непочаті
Ліг золотий осінній сум,
Поліг багрець у тихім святі
На Псло, на Ворсклу, на Сулу.

Притихли далі охололі,
І

За гай ступило сонце, і пішло,
І далину покликало з собою…
В туман пірнає росяне село
І повивається прозорою габою.

В садах вечері: борщ або куліш…
На крилах яблунь стомлені

Канни цвітуть над морем…
Канни — червоні чайки!
Зором своїм червоним
Палахкотять над морем,

Наче вони не канни —
Квіти червоноброві,
Наче з моєї крові
Мною загублені

Минулося. І вже не треба.
Воно минуло, не болить.
Над білим полем біле небо,
В гнізді сорочім сніг сидить.

І тихо видно білі дива,
На руку руку ніч кладе…
А тінь

Як світле сниво, як плавба
Легкої хмари, як левкої
Вночі під хатою в спокої,
Мені ти є, моя журба.

Ні, не журба. Ти не вона.
Я знаю смак журби-зажури,
Її єдині в світі

Десь є там яр у глибині полів,
Десь є там я над яром тим дніпровим.
У тім яру на темнім дні діброви
В цю білу провесінь до себе я розцвів.

І день і ніч, і нощеденно в

Ні бекання, ні мекання у мжичці,
Куди не кинь — по голову плюта.
В короні з буряків на буряковій гичці
Із димаря Варвара виліта.

Де гайвороння вимокла орава
Над клубом спить

Щока та тінь, та тінні очі,
І ми самі на самоті…
І дощ цілує опівночі
Кульбаби очі золоті.

Десь кінь ірже — його не чути,
Десь хтось іде — його не знать.
Тебе любити — не

Сосновий день хиливсь в сосновий вечір,
І помідорне сонце обливалось
під краном у блакитному саду,
Ще тінь сіріла,
ще бриніли квіти, —
червона кофта поливала їх, —
Ще все

Зазимую тут і залітую,
В цій великій хаті не своїй,
У кутку відтихну, відлютую,
Намовчусь у темряві німій.

Поза полем небо та піднеб’я,
З-попід неба димаровий дим,
І

Димів долинних вечорове стлище,
Крила низького повечірній плин,
І попелище хмар ще попліє поки що
До погляду зорі подимлених долин.

Долинює відра криничний темний

Ні жінки, ні хати тієї нема,
Старі лиш валяються капці,
Та вітер зі степу несе у лиман
Осіннє насіння акацій.

Та згорблена стежка в глухій кропиві
Показує небо по