Про природу

Остання зграя журавлина
У простір врізалася клином –
І зараз обрій розчахнеться,
В пітьмі багаття спалахне,
Освітить друзів і мене,
Над плином вудлище нагнеться,
По ньому

Ще глиці запах зберігає час
Та новорічну винесли ялинку.
І, де стояло з персиком дівча,
Із яблуком стоїть в чеканні жінка.

За жінкою із яблуком на таці
Бабуся біля заводі на

Ми підемо до лісу,
Де світяться пеньки,
Де ходять хитрі лиси
І шастають вовки,

Де казку жолудятам
Розказують дуби,
Де розбрелись курчатами
Між травами

Кожному поету, щоби засвітати, треба ніч пройти сонцем: Рута Вітер, художниця і поетеса

Підступити навстріч, спалахнути буй-туром,
Щастю кинути виклик, хоч то ще зарано:

На виставці Івана Марчука

Іване, холодно. Захмарилось, Іване,
Іване, сонце теж закутала пітьма:
Із давніх кольорів відлинуло багряне,
І жадоба згорань шаліє

Світ дерев Якова Гніздовського

Із листям – а неначе голі,
На вітах птахи, як бемолі,
О так, твої дерева в колі –
Бо в колі віра всіх основ,
Де не страшні вселенські

Після гостин у Олеся Жолдака, редактора моєї першої поетичної збірки, знятої з виробництва…

Агов! Приходьте, друзі, з колядою,
Женіть свого шаленого коня:
Підстрелив крука,

Ліні Костенко

Львів сам розстеля ліжники голубі,
І буде терплячим, і буде ласкавим.
Львів руки простягне назустріч тобі
З маленькою чашкою чорної кави.

Не бійся

Ми тут ходили: разом – наче порізну,
Рука в руці – а наче віддалік.
Засипле нашу биту стежку зорями,
Засипле геть – так хтось лихий прирік.

Чи то ішли так душі наші

Прийшла з волошками, прийшла,
Неначе вогник з-під крила,
Прийшла і стала віддалік,
Очей не видно з-під повік.

Прийшла з ромашками, прийшла,
Сяйнула відсвітом

З щастям задаремні перемовки,
Все у нім – то сонце, то гроза…
Щастя грає із тобою в сховки,
От зловив – так ніт же: вислиза!..

Заповзає в потаємні шпарки,
Тішиться у хащі

ВУСАТА СІМЕЙКА

Викохав наш батько вуса —
На півметра в боки в’ються!
Випливає з-під коряги —
Скільки шику та поваги!
А за ним його хлоп’ята —
Ціла

Ця баєчка — про коропця.
В ній дуже близько до кінця,
Бо той зухвалий коропець
Стрів черв’ячка з гачком…
Кінець.

Та — не скінчилась байка ця:
Метнувсь щупак до

(Нова нота в старій мелодії)

У серпні, сонячного дня
Прийшло до річечки Ягня —
Ягня води напитись хоче.
Аж раптом Вовк з’явивсь як стій!
І чути хижий голос вовчий:

Тумани і мряка, і вітру осіннього рев,
І падає листя пожовкле з дерев…
Весною ж, коли палахкоче блакить,
Додолу лиш фігове листя летить…

Це зведення роздумів стільки несе,
Несуть стільки висновків звіти:
Статистика знає, напевно, усе!
Та як же уміє таїти…

На блюді шинка, м’ясо, ковбаса,
Та він іще й кістку — глянь! — украв у пса…

В небі хмари дощові…
Тиск упав… Ворона кряче…
Віє вітер в голові…
Що це, справді осінь наче…

«Ні, не знайти у цім розгадок!.. —
Шкребе потилицю софіст: —
Чим більше в тінь, у закамарок —
Чомусь тим більше… «теплих» місць».

Рідіють багряні тіні
на тихому плині вод.
Це вже летить осіннє
листя
і в мій город.

Все ближче сурмить зима.
Чорніє садок гілками
під вітром, що обійма
порожніми