Про природу

І напоєні, і ситі —
Труться й далі при кориті.

Стоять он без палива «Нива» і «Дон»,
І в тому не наша вина.
Бо ж паливо те повезли за кордон —
Щоб там закупити зерна…

На блюді шинка, м’ясо, ковбаса,
Та він іще й кістку — глянь! — украв у пса…

В небі хмари дощові…
Тиск упав… Ворона кряче…
Віє вітер в голові…
Що це, справді осінь наче…

«Ні, не знайти у цім розгадок!.. —
Шкребе потилицю софіст: —
Чим більше в тінь, у закамарок —
Чомусь тим більше… «теплих» місць».

Рідіють багряні тіні
на тихому плині вод.
Це вже летить осіннє
листя
і в мій город.

Все ближче сурмить зима.
Чорніє садок гілками
під вітром, що обійма
порожніми

Ранок такий дзвінковий!
Холодно від роси.
Боюся вимовить слово –
тиша, як терези.

І світиться так вода,
неначе весною іва
не падала, як біда,
у чорторий з

Води із очерету хлюпавиця,
І місяця над очеретом ріг,
Дніпро, і сад, і сонна блискавиця,
Та неба сонь, та синя сонь доріг…
Я не поквапився. Я знаю ціну крові.
Ні, я не тон, хто

Над Чернівцями вороняччя,
Над Чернівцями голуби,
І поетичним щастям плаче
Михайла погляд голубий,

І сміх, і шепіт серцю милий,
Гуцулки погляд чорнокрилий,
Як птича тінь,

Над гаєм хмара руку простягає
І гається, і гається над гаєм.
Ще дощ у хмарі, ще вона не знає,
Де дітись Їй у небі понад гаєм.

А з переяру, з того переяр’я
Ліщина дивиться

Не чіпай наші сиві минулі тривоги!
Ми далеко тепер від інтриг і халеп!
Мені сяють — твій ніс, твої плечі і ноги,
І ворушиться вгрітий мозолистий степ.

Пахне звечора небо

Вже небо не біжить тим синьо-білим бігом
В своєму зорехмарному ряду.
Завіяло, заговорило снігом
У полі. попіл салом і в салу.

Погасло небо, і землі не чути.
Сплять босі села

Коли ви, як зелені волейболісти,
Перекидаєте місяць вночі одне одному над собою,
Над містами і над країнами, —
Я думаю, що ви збожеволіли,
І мені стає радісно, що ви не

Колесо котить себе.
В голосі колеса сухо.
Степ даленіє в рябе,
Дихає спеченим духом.

Дим засина з колоском,
Сплять жеребці і кобили,
Спить у траві молоко.
Дихає баба

За віком вік — до Курської дуги.
Від пірамід — до атомної згуби.
Завіса! Все, товариші боги!
Мені не смішно. В мене змерзли губи.

Комедія закінчена. Амінь!
Небесний дзвін

Одійде, і вишневі сади одійдуть,
Одійде, і моя біля тебе пора одійде,
Не одійде, не знаю, але не одійде,
Оте люблене раз на плечі, на щоці, на устах.

Одійде, і вишневі сніги

По синій воді, там, де сяючі мітки
Дзвенять, наче спалахи гутного скла –
Пливла собі щука, несла собі квітку,
В зубатій пащеці троянду несла.

А променя ткалися в місячні

Камінь лежить у глибокій долині –
Там, де стежина берегом в’ється.
Ти запитаєш, як мені нині? –
Камінь здригнеться.

Ти прочитаєш врубаний напис:
Де завернути вліво чи

Дикий берест за селом,
Дикий берест із дуплом.
За селом шумлять вітри:
Дикий бересте, помри!

Дикий берест – а в дуплі
Дикі болі та жалі,
Та іще в трухлизні тій –
Дикі

Це чого я смутку повен?
Це чого мені тривога?
Раз прослалася дорога –
То збудуймо срібен човен!

Срібен човен, злотні весла,
Шовком вишиті вітрила:
Мрія обшири