Про природу

Вітрила зірвано, ревіння, шум завії,
Тривожні голоси і помп зловісний рик,
Із рук матросових останок линви зник,
Згасає сонця диск — і гаснуть з ним надії.

В тріумфі бурянім,

На гірських вершинах
Спить сніг.
Вітерець в долинах
Затих.
Тиша без краю, безмеж.
Змовкнув пташиний галас.
Почекай — зараз
Ти заснеш теж.

Перекладач: Марія

Нехай поймає дух мені
Стихії творча сила,
аби на білім полотні
пером моїм водила.

Я весь тремчу, щось белькочу —
даремні перешкоди.
Таж обійму, коли відчув,
збагнув

Як же пораннім сяйвом
ти навкруги палаєш,
весно кохана!
Сотні любих розкошів
у мене в серці вирує —
вічного твого тепла
святе почуття,
красо неокрая!

О як би я

Ревет ли зверь в лесу глухом,
Трубит ли рог, гремит ли гром,
Поет ли дева за холмом —
На всякий звук
Свой отклик в воздухе пустом
Родишь ты вдруг.

Ты внемлешь грохоту

(Переклад Дмитра Білоуса)

Уздрівши, що мужик над дугами трудився
І вигідно збував їх з рук
(А дуги гнуть терпляче, не без мук),
Ведмідь гадав, що й він із дуг би тих

(переклад Максима Рильського)

У спеку, в літній день, в південну саме пору,
Піском розсипчастим, під гору,
Тяжкий, з родиною дворян
Вчотирикінь ридван
Ледь пхався.

Я видел Азии бесплодные пределы,
Кавказа дальный край, долины обгорелы,
Жилище дикое черкесских табунов,
Подкумка знойный брег, пустынные вершины,
Обвитые венцом летучим облаков,

Нову поживу, свіжу кров
Дає цей світ ясний.
Мене до свого лона знов,
Природо, пригорни!

Гойдає хвиля в лад веслу
І вдаль жене човна,
І пасмо гір крізь хмарну млу

Гори й доли на світанні
мерехтять, імлою криті,
і жаданого чекання
квітів келихи налиті.

Не вістуючи погоди,
піднебессям плинуть хмари,
вітер зірветься зі сходу,

Мудрим — слово це величне.
Натовп нагле став би кпити.
Славлю все живе, що вічно
прагне в полум’ї згоріти.

В ніч кохання пожадану,
де, зачатий, зачинаєш,
як мигоче

Повз мене йдеш? Та ж як? Тебе не бачу.
Ти повернула, — знов не бачив, ні.
Нещасна хвиля, що її я трачу.
Що ж це таке? Заслало зір мені?

Пробач мені, я втішитись хотів
тим, що

(Переклад Миколи Терещенка)

У сильного безсилий винен завсігди:
Багато прикладів з історії ми знаєм.
Та ми історій не складаєм,
А в Байці можем це розповісти.
У

Хотів би жити знов у горах
Дитям безжурним, як колись,
Блукать між скель, в морях суворих
Між хвиль розбурханих нестись.
Моя ж душа, мов птах прип’ятий,
Що прагне скель і

I
Октябрь уж наступил — уж роща отряхает
Последние листы с нагих своих ветвей;
Дохнул осенний хлад — дорога промерзает.
Журча еще бежит за мельницу ручей,
Но пруд уже застыл;

Що то за легінь стрункий та красивий,
Дівчина гарної вроди,
Ходять у парі, ледь місяць тужливий
Гляне у Світязі води?

Хлопець приносить квітки на віночок,
Дівчина — кошик

Як белькотіння це жагуче
так дивно одмінив папір!
Тепер ходи із двору в двір
і листя підбирай осіннє.

Те все, що в обширі ховалось,
розгублене — то тут, то там,
в одну

Цей гордий небосхил, байдужий лиходій,
Ще жодному із нас не підживляв надій:
Де знайде зігнуту під тягарем людину,
Іще один тягар він накидає їй.

Над Піндом пітьма, хвищі шал,
Стримлять шпилі похмурі.
І гнівно хмари мчать учвал,
І дишуть мстою бурі.

Ще й провідник із ляку зник,
Лиш блискавиці спалах
То з пітьми

Як жалко, що мені, прихильнику вина,
Дістався цей калам* і келія тісна!
Ти висох молячись, а я в шинку промок.
Зате для мокрого й геєна не страшна!

* Очеретяне перо.