Про природу

Крадусь по дикій глушині,
ще й кріс наготував.
Солодкий образ твій мені
із темряви постав.

Ти йдеш по давній борозні,
де ми колись ішли.
О ніжна — згадуєш чи ні
про

Люблю дивитись я із Аюдагу скелі,
Як спінені вали біжать йому до ніг
Рядами чорними — чи, ніби срібний сніг,
На сонці виграють, мов райдуги веселі.

Штурмують мілину вони у

Тільки-но Феб узяв
хмару за жінку,
райдуги лук заграв
барвно з отінку.

А схоже коло йде
з туману темне.
Склепіння хоч бліде,
проте надземне.

Ти, старче, геть

Вкрай пантеличить тебе, люба, оця мішанина
барв і рослин і квіток, що обсідають город.
Скільки тих назв ти начулась — і кожна прагне як може
вуха діткнутись тобі варварським згуком

Гожим ранком серед травня,
в поле вівці женучи,
що безжурне, що вже славне
йде дівча, співаючи:
Оля-ля, тра-ля-ля!

Дай разочок поцілую —
і віддам дві-три вівці —
каже

Тож старий чаклун подався
у далеку путь-дорогу.
Де той дух поневірявся,
я повісти маю змогу.
Все, що він учворив,
добре я пізнав,
бо чаклунський порив
і мене

День неможливо дневі показати,
Що в муті лиш мутне він відбиває,
I правоти вдягає кожен шати,
I, замість себе, інших він гнуздає.
Тоді устам найліпше є мовчати,
А дух нехай

О світе! Знаєш сам, які твої діла!
Сидиш недвигою у башті гніту й зла!
Одним добро даєш, а іншим — лихо! Тільки
Це й знаєш ти, осел! Ні, гірший від осла!

Саме сонечко сідало,
я від лісу брала вбік.
Раптом флейта заспівала
чую духом: лісовик!
О ля-ля!

Зразу знадив і приголубив,
цілував і милував.
Я просила: грай же,

Коли споконвічний
Святий Отець
В спокої руки
З розкочених хмар
Благословенство перунів
Сіє на землю, –
Я цілую останній
Край одіння його
I трепет дитинний
Чую в

Безсонних сонце! Зіронько сумна,
Чий слізний блиск із пітьми долина,
Не здужавши нічної темноти,
Як схожа на колишнє щастя ти!

Так і минуле, втрачене давно,
Блищить, та нас

Ви думкою найвищого сягнули,
Про Всеблагого теревені гнули,
А в тайне прозирнути не змогли:
Налепеталися — й навік заснули.

Як незбагненне це для нас,
що вічна ткаля тче всякчас.
Там тисячі ниток, мов тінь,
спішать за човником рухливим,
сплітаючись якимось дивом —
у тисячі міцних сплетінь.
Не

О море життьове! Яке страшне ти нині!
Коли я відпливав, світилось мрійно ти!
І от — навколо ніч, і ці громади пінні —
Несила ні вперед, ані назад пливти!
Чи, може, потонути в цій

I
Октябрь уж наступил — уж роща отряхает
Последние листы с нагих своих ветвей;
Дохнул осенний хлад — дорога промерзает.
Журча еще бежит за мельницу ручей,
Но пруд уже застыл;

(Переклад Петра Сліпчука)

Про вовчу жадність всякий знає,
Бо Вовк під час їди
Кісток не залишає.
Та з них один зазнав біди:
Він кісткою чуть не вдавився.
Не

За живе торкай поволі —
світ існує тільки в колі,
ні середини, ні зовні
він не дозволяє вповні.
Тільки так лише годиться
знати, що є таємниця.

Справжнє — тільки ледь

[А]

Верхів’я гір обліг
незрушний спокій,
і сон глибокий
корон торнувся лісових.
Веселий спів ущух —
ніде ані пташини.
Зажди з хвилину —
і ти

Ріко! Ти линеш повз прадавні мури,
Де мила мешкає, і в краї тім,
На води, може, дивлячись похмурі,
Мене згада на березі крутім.

Будь серця мого дзеркалом, щоб їй я
У нім

Ти в міріядах можеш форм укритись —
Всенайлюбіша, впізнаю тебе;
Незримою ти можеш потаїтись —
I всеприявну вчую я тебе.

I в кипариса юнім, чистім рості,
Всекраснозросла,