Про природу

Поміж долом і горою
жвавий погляд мій летить,
я втішаюсь барвогрою,
покріпляє дух блакить.

І коли синаве взгір’я
вабить око вдалині,
і коли нічне сузір’я
сяє

Як же нездоланно ти до себе
вабиш погляд мій.
Чи ж не був щасливий я без тебе
в безвісті нічній.

У кімнаті довге безгоміння,
марення і сон,
місячної ночі мерехтіння

Мудрим — слово це величне.
Натовп нагле став би кпити.
Славлю все живе, що вічно
прагне в полум’ї згоріти.

В ніч кохання пожадану,
де, зачатий, зачинаєш,
як мигоче

Не блиском вабить він мене,
Не в барвах сила таємнича!
Він сяє скромно, мов ясне
Його дарителя обличчя.

Хай кпить із мене всяк пліткар,
І ганить дружбу безнастанно,
А я

(Переклад Миколи Терещенка)

Вже скільки раз казали миру,
Що влесливість гидка, та мова марна ця:
Улесливий завжди зворушує серця.
Вороні якось бог послав був грудку

Чи скапує мряка, чи сніг січе,
чи в нетрях у глупу ніч.
Я чую, голодні виють вовки
і плаче пугач нічний.
Угу-пугу-гу,
угу-пугу-гу,
ту-гу-го.

При плоті встрелив був

Генію, кого ти любиш,
той ні бурі не боїться,
ані грому, ні дощу.
Генію, кого ти любиш,
радо привітає
бурю з градом
і дощову хмару,
ніби жайворон

(Переклад Павла Тичини)

В одного селянина служачи,
Собака із Конем якось змагатись стали.
— Чи ба! Барбос говорить,— Пан який… мовчи!
Про мене, й зовсім з двору хай

(Переклад Дмитра Білоуса)

Уздрівши, що мужик над дугами трудився
І вигідно збував їх з рук
(А дуги гнуть терпляче, не без мук),
Ведмідь гадав, що й він із дуг би тих

Пливу на обшири сухого океану.
Як човен, мій візок в зеленій гущині
Минає острови у хвилях запашні,
Що ними бур’яни підносяться багряно.
Вже морок падає. Ні шляху, ні кургана…

Свиня під Дубом віковим
Наїлась жолудів досхочу, до відвала;
Наївшись, виспалась під ним;
А потім, очі продираючи підняла,
І рилом корінь Дуба підривати стала.
“Адже це дереву

Ах, сило творча, в глибині
Всевладно озовися,
Щоб барви свіжі та рясні
З-під пальців полилися!

Душа здригнулась лиш моя
І прагну все обняти.
Тебе, природо, знаю я,

Дні пожадані,
ось ви і знов:
сонце весняне,
гомін дібров.

І швидкоплинні
води шумлять.
Що це — долини?
Луки ряхтять?

Свіжістю віє
з синіх небес,
став

О пишното поранкова,
хоч би хвильку потривай!
Вітер подима раптово —
осипає цвіт розмай.
Як же зелень нині славить,
тінь о радісній порі.
Осінь листя вже кривавить,

Я видел Азии бесплодные пределы,
Кавказа дальный край, долины обгорелы,
Жилище дикое черкесских табунов,
Подкумка знойный брег, пустынные вершины,
Обвитые венцом летучим облаков,

Що то за легінь стрункий та красивий,
Дівчина гарної вроди,
Ходять у парі, ледь місяць тужливий
Гляне у Світязі води?

Хлопець приносить квітки на віночок,
Дівчина — кошик

Поет

Сонце сіло ген за гори,
але захід жаром грає.
Мов, чи довго наді мною
ярий полиск протриває?

Миродайний

Хочеш, пане, я надворі

Нехай поймає дух мені
Стихії творча сила,
аби на білім полотні
пером моїм водила.

Я весь тремчу, щось белькочу —
даремні перешкоди.
Таж обійму, коли відчув,
збагнув

Вислухай увостаннє,
борячи втому вій,
ніжне моє співання.
Спати, задосить мрій.

Ніжне моє співання
дасть, мов сузір’я рій,
вічності прочування.
Спати, задосить

Душа — як зайшлася,
жене у світи,
жалі і гризоти
свої рознести.
Отам, де над скелями
хмари зійшлись,
волів би в загірню
потьмарену вись.

Аж лине ворона
і