Про природу

Як старанно дух мій волив
зазирнути у глибінь
і природи надокола,
і плодів її творінь.
Тільки це — одне одвіку
і збагнути нам незле:
що мале — то є велике,
що велике —

Як же нездоланно ти до себе
вабиш погляд мій.
Чи ж не був щасливий я без тебе
в безвісті нічній.

У кімнаті довге безгоміння,
марення і сон,
місячної ночі мерехтіння

Нову поживу, свіжу кров
Дає цей світ ясний.
Мене до свого лона знов,
Природо, пригорни!

Гойдає хвиля в лад веслу
І вдаль жене човна,
І пасмо гір крізь хмарну млу

Я видел Азии бесплодные пределы,
Кавказа дальный край, долины обгорелы,
Жилище дикое черкесских табунов,
Подкумка знойный брег, пустынные вершины,
Обвитые венцом летучим облаков,

Вітрила зірвано, ревіння, шум завії,
Тривожні голоси і помп зловісний рик,
Із рук матросових останок линви зник,
Згасає сонця диск — і гаснуть з ним надії.

В тріумфі бурянім,

Фіялка у степу росла
і непомітна, і мала,
але собою славна.
Аж тут дівчатко молоде
услід за чередою йде.
Сюди, сюди
веселий лине спів.

Фіялка думає: біда!
Була б

Мертві плеса облягає
мертвий спокій, мертвий сон.
Марно шкіпер озирає
безберегий цей полон.
Ані вітру, ані хвилі,
ані подиху нема.
У незрушному знесиллі
тиша — сонна і

Покинутий замок роками
Стоїть на горі в далині.
Бувало, колись біля брами
Тут рицар чекав на коні.
А нині навкруг попелище,
Де тиша могильна вгорі,
І скрізь мені вільна

О пишното поранкова,
хоч би хвильку потривай!
Вітер подима раптово —
осипає цвіт розмай.
Як же зелень нині славить,
тінь о радісній порі.
Осінь листя вже кривавить,

Порох є речовиною,
котру вміло подолаєш,
от лиш піснею, Гафізе,
ти кохану привітаєш.

Порох на її порозі
ще дорожчий, аніж килим,
де улюбленцям Махмуда
грають квіти

(переклад Максима Рильського)

Хоч я і не пророк,
Та як метелика, що біля свічки в’ється,
Побачу, то мені пророцтво удається:
Обпалить крильця він в найближчий строк.

Повз мене йдеш? Та ж як? Тебе не бачу.
Ти повернула, — знов не бачив, ні.
Нещасна хвиля, що її я трачу.
Що ж це таке? Заслало зір мені?

Пробач мені, я втішитись хотів
тим, що

Балада

Михайлові Верещаку

Хто, в Новогрудськім мандруючи краї,
Прагне на все надивитись,
Хай у Плужинськім бору побуває,
Гляне на озеро Світязь.

В

Як жалко, що мені, прихильнику вина,
Дістався цей калам* і келія тісна!
Ти висох молячись, а я в шинку промок.
Зате для мокрого й геєна не страшна!

* Очеретяне перо.

Поміж долом і горою
жвавий погляд мій летить,
я втішаюсь барвогрою,
покріпляє дух блакить.

І коли синаве взгір’я
вабить око вдалині,
і коли нічне сузір’я
сяє

Коли прадавній
батько всевишній
певною дланню
з хмар кучерявих
благословенні
блискавки сіє,
тоді цілую
край його ризи
з дрожем дитячим
в вірному

Вишній Брамо, я вже знаю:
ти створив безмежжя світу,
як пан-бог, що все справляє,
вседержитель можновитий.

З нас найменшого недремна
тисяча ушей почує,
всім, обниженим

Цей гордий небосхил, байдужий лиходій,
Ще жодному із нас не підживляв надій:
Де знайде зігнуту під тягарем людину,
Іще один тягар він накидає їй.

Гори й доли на світанні
мерехтять, імлою криті,
і жаданого чекання
квітів келихи налиті.

Не вістуючи погоди,
піднебессям плинуть хмари,
вітер зірветься зі сходу,

Вода шумить, вода кипить,
але рибалка жде.
Уважно з вудкою сидить —
і ока не зведе.
Отак сидів і слухав він —
аж рознялась вода
і виринула із глибин
русалка