Про природу

Лишень одслоняться світи —
аж вільгістю війне.
Яка ж, природо, славна ти,
як вабиш ти мене!
Хлюпоче хвиля за веслом,
розгойдує човна,
і оступає нас кругом
гірська

Як старанно дух мій волив
зазирнути у глибінь
і природи надокола,
і плодів її творінь.
Тільки це — одне одвіку
і збагнути нам незле:
що мале — то є велике,
що велике —

Тож старий чаклун подався
у далеку путь-дорогу.
Де той дух поневірявся,
я повісти маю змогу.
Все, що він учворив,
добре я пізнав,
бо чаклунський порив
і мене

Саме сонечко сідало,
я від лісу брала вбік.
Раптом флейта заспівала
чую духом: лісовик!
О ля-ля!

Зразу знадив і приголубив,
цілував і милував.
Я просила: грай же,

Коли споконвічний
Святий Отець
В спокої руки
З розкочених хмар
Благословенство перунів
Сіє на землю, –
Я цілую останній
Край одіння його
I трепет дитинний
Чую в

Країна розкоші прослалась підо мною,
Вгорі — блакить ясна, тут — лиця чарівні.
Чому ж у дальній край так хочеться мені,
Чом ще за дальшою я плачу давниною?

О Литво! Шум лісів,

Мертві плеса облягає
мертвий спокій, мертвий сон.
Марно шкіпер озирає
безберегий цей полон.
Ані вітру, ані хвилі,
ані подиху нема.
У незрушному знесиллі
тиша — сонна і

(переклад Максима Рильського)

Хоч я і не пророк,
Та як метелика, що біля свічки в’ється,
Побачу, то мені пророцтво удається:
Обпалить крильця він в найближчий строк.

Гори й доли на світанні
мерехтять, імлою криті,
і жаданого чекання
квітів келихи налиті.

Не вістуючи погоди,
піднебессям плинуть хмари,
вітер зірветься зі сходу,

Безсонних сонце! Зіронько сумна,
Чий слізний блиск із пітьми долина,
Не здужавши нічної темноти,
Як схожа на колишнє щастя ти!

Так і минуле, втрачене давно,
Блищить, та нас

Великі та німі Гіреїв двір і сад!
По ганках, що мели покірних баш тюрбани,
Через потуги трон і любощів дивани
Літає сарана, повзе холодний гад.

Повився темний плющ і дикий

(Переклад Миколи Шеремета)

— Як, любий Півнику, співаєш ти чарівно!
— Зозуленько, не згірше й ти, —
Виводиш плавно так та рівно:
Співачки кращої у лісі не знайти!
—

Як жалко, що мені, прихильнику вина,
Дістався цей калам* і келія тісна!
Ти висох молячись, а я в шинку промок.
Зате для мокрого й геєна не страшна!

* Очеретяне перо.

Кроносе, поспішай!
Гайда, клусом прогуркочи!
Узвозом береться путь.
Мало не б’є мене млість
від люті на дляння твоє.
Хутко ж!
Проторохкочи прожогом,
скільки сили — в

Герцог Леопольд Брауншвайзький

Владар ріки старовічний, умкнувши тебе всепотужно,
Ділить з тобою тепер царство текуче своє.
Ти спочиваєш під стишені плескоти урни,

(Переклад Максима Рильського)

Де згоди доброї в товаришів нема,
До діла братись там дарма,
Бо вийде, далебі, не діло, тільки мука.
Раз якось Лебідь, Рак та Щука

I
Октябрь уж наступил — уж роща отряхает
Последние листы с нагих своих ветвей;
Дохнул осенний хлад — дорога промерзает.
Журча еще бежит за мельницу ручей,
Но пруд уже застыл;

О море життьове! Яке страшне ти нині!
Коли я відпливав, світилось мрійно ти!
І от — навколо ніч, і ці громади пінні —
Несила ні вперед, ані назад пливти!
Чи, може, потонути в цій

Над Піндом пітьма, хвищі шал,
Стримлять шпилі похмурі.
І гнівно хмари мчать учвал,
І дишуть мстою бурі.

Ще й провідник із ляку зник,
Лиш блискавиці спалах
То з пітьми

ΔAIMΩN, ДЕМОН

Коли в той день, як світ тобі відкрився,
пораннє сонце зорі привітало,
ти скільки сили до життя пустився,
законів світу пильнувавши стало.
Тож