Про природу

Ви в себе всесвіту ввібрали силу
I судите про нього — з небосхилу,
А суть пізнавши — наче небосхил,
Сягаєте чолом земного пилу.

Коли прадавній
батько всевишній
певною дланню
з хмар кучерявих
благословенні
блискавки сіє,
тоді цілую
край його ризи
з дрожем дитячим
в вірному

Коли споконвічний
Святий Отець
В спокої руки
З розкочених хмар
Благословенство перунів
Сіє на землю, –
Я цілую останній
Край одіння його
I трепет дитинний
Чую в

Як белькотіння це жагуче
так дивно одмінив папір!
Тепер ходи із двору в двір
і листя підбирай осіннє.

Те все, що в обширі ховалось,
розгублене — то тут, то там,
в одну

Порох є речовиною,
котру вміло подолаєш,
от лиш піснею, Гафізе,
ти кохану привітаєш.

Порох на її порозі
ще дорожчий, аніж килим,
де улюбленцям Махмуда
грають квіти

Герцог Леопольд Брауншвайзький

Владар ріки старовічний, умкнувши тебе всепотужно,
Ділить з тобою тепер царство текуче своє.
Ти спочиваєш під стишені плескоти урни,

(Переклад Максима Рильського)

Де згоди доброї в товаришів нема,
До діла братись там дарма,
Бо вийде, далебі, не діло, тільки мука.
Раз якось Лебідь, Рак та Щука

Генію, кого ти любиш,
той ні бурі не боїться,
ані грому, ні дощу.
Генію, кого ти любиш,
радо привітає
бурю з градом
і дощову хмару,
ніби жайворон

Мудрим — слово це величне.
Натовп нагле став би кпити.
Славлю все живе, що вічно
прагне в полум’ї згоріти.

В ніч кохання пожадану,
де, зачатий, зачинаєш,
як мигоче

Поміж долом і горою
жвавий погляд мій летить,
я втішаюсь барвогрою,
покріпляє дух блакить.

І коли синаве взгір’я
вабить око вдалині,
і коли нічне сузір’я
сяє

Безхмарна ніч. Під місяцем німим
Біліє Акціум. Йому й не сниться,
Що тут був кинутий славетний Рим
Колись до ніг єгипетській цариці.

Вода —труна лазурна: до сих пір
Сплять

I
Октябрь уж наступил — уж роща отряхает
Последние листы с нагих своих ветвей;
Дохнул осенний хлад — дорога промерзает.
Журча еще бежит за мельницу ручей,
Но пруд уже застыл;

Як жалко, що мені, прихильнику вина,
Дістався цей калам* і келія тісна!
Ти висох молячись, а я в шинку промок.
Зате для мокрого й геєна не страшна!

* Очеретяне перо.

Ріко! Ти линеш повз прадавні мури,
Де мила мешкає, і в краї тім,
На води, може, дивлячись похмурі,
Мене згада на березі крутім.

Будь серця мого дзеркалом, щоб їй я
У нім

Єсть бик у небесах, Волосожаром зветься;
Є й під землею бик, що бачить не дається.
Хто ж оком розуму погляне, той помітить,
Що посередині табун ослів пасеться.

Над Піндом пітьма, хвищі шал,
Стримлять шпилі похмурі.
І гнівно хмари мчать учвал,
І дишуть мстою бурі.

Ще й провідник із ляку зник,
Лиш блискавиці спалах
То з пітьми

Лишень одслоняться світи —
аж вільгістю війне.
Яка ж, природо, славна ти,
як вабиш ти мене!
Хлюпоче хвиля за веслом,
розгойдує човна,
і оступає нас кругом
гірська

О ласкавице сумна,
сестро ранку, що шаріє.
Срібна мла пливе і мріє
круг журливого чола.
Тихе сяєво ясне
будить сховані в яскині
душі тьмяні самотинні,
птаство ночі і

Не блиском вабить він мене,
Не в барвах сила таємнича!
Він сяє скромно, мов ясне
Його дарителя обличчя.

Хай кпить із мене всяк пліткар,
І ганить дружбу безнастанно,
А я

Коли зориш, як човен буйно
Стихія кидає морська,
Хай не озветься серце чуйно
На страх і розпач моряка!

Той корабель пішов, якого
Так прагнув досягти плавець,
Тож нащо