Про мову

Тим, хто любить читати вірші,
надто ласий до вихилясів,
раджу Гессе, Превера, Ніцше,
будь-кого хоч з яких пасьянсів…

Тим, хто любить читати тишу,
хто мовчить, хто людей не

Змі́ни стилю – це штампи постійні,
це екскурсії у підсвідомість,
а затим, поміж проміжків ліні,
навпаки – у свідомість, натомісць.

ми послуговуємось мертвими мовами
ходимо безпорадні серед астролябій реторт
черепів
з висоти земляного валу слухаємо
дзвін миколая на брукованому подвір’ї

Доктор Дутка, що знав дев’ятнадцять мов
(а якщо з діалектами, то двадцять чотири),
відбивав цілий світ, ніби давнє трюмо,
і судився з онуками за площу квартири.

Доктор Лутка, що

Із “Ярмаркові патрети”

Самійло Немирич, авантурник, посаджений за ґвалт у вежу, самому собі

вчора був ти герой одягався у плащ
їздив кіньми і саньми

Із “Кримінальні сонети”

Зиновій Блюм, король шинків і яток,
рожевих лярв улюблелий кумир,
літав по крамарях, немов упир,
і, ніби кров, смоктав із них

Із циклу “Індія”

Індія починається з того, що сняться
сни про виправу на схід. І вони сюжетні, вони —
наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.
Просто чуєш сурму або ґонґ, або

Із циклу “Листи в Україну”

Я програвся в карти, а це ознака,
що святий Юрко зі мною в конфлікті.
Вічно має мухи, старий рубака!
Але я не клянчу, тим більше лікті

не кусаю,

Із циклу “Листи в Україну”

Ветерани, що пишуть вірші, скарги,
одаліски, що поночі йдуть на лови,
аноніми, що вкупі становлять черги,
франкмасони, що в’ють павутини

Важко тримати чужі таємниці.
У мене їх стільки, як тлі на малині.
Поволі отак заповзаю в провидці.
Оскільки мовчу, то всі інші – не винні.

Тоді я мову знаходив.
Шукав, як назвати серце.
Не знав, як хвороба зоветься.
Безмовним я був і хоробрим.

З попруг тонкошкірого тіла
я гостру кольчугу сплів.
Але всіх не

Я відчув подих Святого Духа,
Він сказав: “А-а…” жіночим голосом.
Видно, й на старуху бува проруха.
Я ожив ледь певним способом.
Пелюстки облетять к’ маю.
Листячко пожовкне к’

Який до Себе довгий марафон!
до справедливості, відваги і пожертви.
Тепер мені у руки – мікрофон!
хай голос мій ніхто не сміє стерти.
Ні, не кричу – а ледве шепочу
цей многий

Довгі нігті з тонки́ми закінченнями,
елеґантно лаковані в червінь,
зранку – матові, вдень – освічені,
уночі, – ніби з пластику, мертві,
обплітають чоло, заповзають у вухо,
у

Папір – то день, поранений думками
ранніми,
коли довкола міфів карусель
на всю Євразію і Африку…

Де ти дзвонитимеш завтра
дзвоном своїх сережок?
Не допалила “Ватри”
і поповзла в сніжок.

Побігла понад тином,
вимазала бурпус,
ні, це не ти скотина;
ні, це не я –

Мінливість чужого щастя
у реґламентованості подій;
поклади моєї пристрасті
на мапах острова “Свій”;
єдність протилежностей
на нарах спальні верхів,
а протилежності

Шоковий вузол голосу –
справжнє моє зонґе,
коли пазурі – в подушку
і пульс – до шизи, до тромбів!

Коли во плоті́ із ліній
мереживо мрій закуто, –
воно доросте до

Ну от не весело мені й усе.
І хоч я, дійсно, маленький хлопчик,
який заліз на високий стілець
і гойдає по тридцять чортів
на кожній нозі,
а не весело.

Мені сьогодні у

Ну, чому я не воїн?
Чому не на службі у Марса?
Охорона порядку, і боєприпасів, і вас,
і великого культу простого Шевченка Тараса –
професійно нездатна
і ветха, як