Про мову

Так скупо відображені життя –
а смертю так нахабняче розвінчані?
У стосах документів з забуття
волають ску́ті, досі не помічені!

Мов піліґріми, ста́ріють віки
і йдуть за

І пишу – і пишу – і писатиму.
І складу – і складу – і складатиму.
Дивно, сучасники хочуть сучасності,
страшно дотичні до матеріальності.

У маленькій скарбничці
лежить

“Ні” чи “Так”, а Всесвіт – проти.
Не буває “Так” чи “Ні”.
Ані правди, ані йоти!
На війні як на війні!

Правда – вічне порівняння.
Нині – так, а сяк – затим.
Залишається

Тамріко Ґвердцителі

Чуєш?
Хор у одній людині…
Вона намагнічена піснею жити.
Є ноти-дерева.
Є ноти-струмки.
Кульмінаційна нота – ти,
хто

Еммі Андієвській

Химера. Видиво поезій.
По лабіринтах відходжу.
На ні зведу когось на ні!
Скажу йому.

Така неправда в гримі, примі, римі.
Але за вірші платять

І він побачив,
що рука його
підне́сла сонце
над безмежним світом.
Йому пекло́…
а пе́кло не могло
очей його
і голосу спалити!
Пішла луна…

“Але” з останньої сльози
спадає крапкою роси.
На противагу почуттям
і протиріччям тут і там.
Та неоправдано “але”
з великого мале.

Чому народилося так само
те, що померло так само?
Чому повернулося так само
листя до сонця так само?
Чому пригадалося так само
надійно забуте так само?
Чому саме в цю

Знову розвидніли озеро
зорі – прозорі дні,
мініатюрні прообрази
безсоннів на полі снів.

Знов прилетіли з космосу
жаби по комарів,
мініатюрні прообрази
права на полі

Там, за вікном, живе Велика Ніч,
а я сховався тут і помираю.
Мої думки – така маленька річ
у безконечності нічного зорекраю.
Мої думки – така маленька річ…

Я вже не знаю:

Калейдоскоп думо́к, мов пам’ято́к культури,
колишніх, домої́х, ледь пі́днятих з руїн,
цей якнайдовший шлях у світ літератури,
цей лабіринт у склі розбитих Україн,
мене ані́ шалить

Шмат увірву твойого часу
дорогоцінного;
шмат спокою твого,
більш непорушного, ніж я,
загарбаю;
величності твоєї добрий шмат
привласню; –
усе, чим наділяєш лиш себе

“Блаженна людина, яка мене слухає,
щоб пильнувати при дверях моїх
день-у-день, щоб одвірки мої берегти!”

Біблія. Старий Заповіт.
Книга Приповістей Соломонових,

Піраміду звели єгиптяни.
Нехай там живе мумія.
А сапфірові очі сфінкса!
Щоб сліпли народи світу.

Через бархани верблюди
розвозять вологу горбами.
У надрах пустелі

Ми зберемо́ся всі до купи
й піде́мо
за кинутим уперед яблучком
з Едему.
На кожній зупинці нашій
збудуємо пам’ятник,
в останнім гріховнім кутку
зупинимо

На авансцені – четверта стіна.
Не зрить героїня оглядної зали.
У морок шовковий безтямна вона
по білій мотузці з реалій сповзала.

У звукоцеху кували ліси –
бо, власне, ліси

Горішня мрія!.. А слова ж які!
Але, повір, вона не за словами.
Горішня мрія – це гадки́ прудкі,
розкидані пелюстками між нами.

Чому я мить люблю не так, як ти,
а ти

Сам себе брешу (брехня маленька)…
На покотті слів тривала лжа
реєструє вдалі побрехеньки
од тупа́ до гострія́ ножа!

Я поет, я маю право в злості,
відгорнувши чресла поколінь

Люди псуються. Годинники – теж.
Стрілка мінливо погрожує.
Гинуть легенди, стрибаючи з веж
в прірвища новопороджені.

Тільки Тебе я несу крізь думки,
вірю у Тебе

Тим, хто любить читати вірші,
надто ласий до вихилясів,
раджу Гессе, Превера, Ніцше,
будь-кого хоч з яких пасьянсів…

Тим, хто любить читати тишу,
хто мовчить, хто людей не