Про мову

Аж поки сили вистачить в Дніпра
гонити в світ свої поспішні води,
стоятиме стара Тарасова гора,
повернута лицем до нашого народу.

Цей голий нерв священної землі,
її форпост,

О, ієроґліфе злий!
Беззастережний оракуле!
Краще вже, Дракуло, згний!
Згинь – пропади, каракуле!

Зміна – за зміною форм!
Псевдо- чи

Хай буде це не привселюдно сказано,
але на хліб нічого не намазано,
ні масла, ні паштету, ні ікри:
з’їж пісний хліб – і правду говори!

На тлі перегорнутих сторіно́к
з’явився цей чистий лист –
папір білоликий з не снів, з не думок,
папір недолист-перелист.

У стосі всамітнено в шарі зашор,
ховаючи вічності

Що таке “залога”?
Фінікійці,
філістимляни із сектора Ґаза,
семітологи,
що таке “залога”?
Я надумав від’їжджати до Венесуели, –
але
задник мого годинника погнутий,
а

З якимось урочи́стим нетерпінням
я знов долаю звивистість гори.
Це шлях до анґелів під фебовим склепінням,
які запрошують диявола до гри.

Бог підказав мій сенс –
я втілив у слова.
А чи не зрада се?
Чи не мара́, бува?
Отут продовжу я
ці четверко рядків:
– Поезія – моя!
А ви самі́ звідкіль?
Частково

Чиясь поезія – закам’янілий ліс,
де кожен вірш – струнке ґранітне дерево,
де блудиш ти, хто швидше інших ріс,
пролізши в збірки прямокутне черево.

Чиїсь слова, мов хмиз, що не

Я – не поет, а час…
Я – сила сили,
те слово вгадане,
яке читаєш ти.
Давно колись,
мене вже всі любили,
але не подолали суєти.

Я спершу зрозумів,
що я пишу для себе —
і вперше врозумів
Що́ я пишу для себе.

У віршах через щось
виблискує: – А що́?!!
Чогось питаю ось:
навіщо все ніщо?

Я зі мною живу,
на папері існую,
вимальовую літери ці.

Риму, білу вдову,
вечорами цілую
з одночасним пером у руці.

Заснув поет у світлій спальні літа,
на кухні осені, в гостинній у зими, –
і на порозі весен, ледь прогріті,
прокинулися вірші, себто, ми.

Що з нами буде? і куди піти нам?
Які

По черзі зупинялися годинники
у теремі, де мешкали годинники,
дубові й позолочені годинники,
гранітні й електронні, теж годинники,
мініатюрні і масштабні, теж

Говорила змія зі змією
на краю кам’яної пустелі,
злившись кольором,
потім – думками,
над бентежною прірвою – вкотре,
про обмеженість світу, що ж далі,
навіть ні́куди більше

Ви не бачили Митця?
Не аматора – знавця!
Він опише вам за гривні
два початки й три кінця!

Сяде в тумбу при соші́ –
й ві́рші строчить від душі.
Ну, такі вже

Піч холодні млинці пече.
Сонце на схід заходить.
Річка з долу навзгі́р тече.
Мертве живе народить.

Нісенітниця та й усе!
А назирни пильніше –
і прочитай: “Такі есе

Геніальний спосіб був і є –
Книгою…
напиши її рукою
лівою –
не виходить!
піт цигкий на пу́чках
стане кригою –
надто холод розуму
попід гривою
бриґантиною

Я чую: йде весна,
нехай розтане сніг –
покотиться вода,
умиє тротуари.
І цей такий скупий
на легковажність світ
після зими
лицем в грязюку вдарить.
Та й оживе

Здається, після себе я
зненацька спалахну новим життям,
побачу і піду, навчусь новим словам,
і помилку зроблю а чи не в кожнім слові,
перш, ніж скажу, що я відвідав храм
свого

І пишу – і пишу – і писатиму.
І складу – і складу – і складатиму.
Дивно, сучасники хочуть сучасності,
страшно дотичні до матеріальності.

У маленькій скарбничці
лежить