Про мову

Кому повім? Кому? До кого?
Ніде нікого, окрім Бога.
Ніде нікого, всі глухі.
А, може все це за гріхи?

Бо снилось недарма ж піїту,
що він, неначе крадькома,
стоїть у черзі

Я видихнув душу у слово,
на волю її відпустив.
– Ось тобі рима – підкова
і вільному воля, прости.

А потім зустрів випадково
уже в столітті новім.
– Ну, як тобі, душе, у

У тумані, шумом наполохана,
сіра, як світанок цей, епоха,
щоб своїх героїв роздивиться,
вкотре проявляє наші лиця.
А на лицях нічого читати –
мов кишені, вивернуті

Біля підніжжя терикона
перевиховуюча зона,
де циркулярка скавучить
і часом постріли вночі.

А біля зони грубо,
зримо підняв трубу хімкомбінат,
що, проковтнувши сотню хат,

Здається, пропонує щось лукавий,
про те, що і не снилось, натяка.
І хвиля, відбиваючи заграву,
палахкотить, як соромом щока.

І постає за тридев’ять морів
з вітрилами кораблик

Перу-зазнайці не дано
за сьому глянути печатку,
йому здається, що воно,
як з побратимом, п’є вино
зі Словом, котре на початку.

Тому і хвалиться над стосами
паперу,

— Я правий, бо мудріший, пробі! —
Кричав Павло (синець на лобі).
— Ні, правда на моєму боці! —
Кричав Панько (синець при оці).
— Неправий той з вас, — Гриць озвався, —
Хто

Чортам по продавав душі,
Не бив Люциперу поклонів, —
А жив, неначе на межі
Пекельних і земних законів.

Чень, у душі є вдосталь струн,
Щоб грати: богу, дідьку, бісу.
«Я

І природа, бува, дивачить,
Відпаса вовків на вівсі:
От: багато ума — не бачать,
А як дрібка — примітять всі…

Останнім часом в поетичній практиці розкошують терміни на зразок: антипоема, антигерой, антисвіт, антия, антилогіка… і т. д.

На цікаву антитему
Молодий анти поет
Написав антнпоему.

Ось тепер ти знаменитий:
Тричі критиками битий!

А за нами ні шуму, ні хвилі,
ми забуті давно, наперед, –
наша слава у братській могилі,
де стоїть Невідомий поет.

Нас немає, від нас – тільки тіні,
що неначе відстали на

Придурюсь, що я не геніальний,
потім геніальним придурюсь
і нап’юсь у час відповідальний,
бо відповідальності боюсь.

Виростуть у мене, як в слона
вуха для солодкої

Віталію Розстальному, після перегляду вистави «Коли мертві оживають» І. Рачади

Тепер ти бачиш: мертві – це живі,
Жива душа. Бо ж так: душа одвічна,
І та любов, розділена на

Віктору Міняйлові

Мій друже-брате! Притупились пера,
На серці вже не шкіра, а кора…
Давай тепер воздвигнем хмародера,
Не десь там, а у затінку Дніпра.

Нехай росте

Іванові Франкові

Кричи в пустелі! Що – труди намарні?
Кричи – якщо насправді ти пророк:
Таких багато, що кричать в кавярні,
У чорну чашку бгаючи рядок.

Що тостами

Прислухайтесь до кантів, до рапсод,
До тих, чим омузичені дерева;
Прислухайтесь – хоч в душах інший код,
Не ті видіння, марева і мрева.

Прислухайтесь – хоч там не ті

Це зведення роздумів стільки несе,
Несуть стільки висновків звіти:
Статистика знає, напевно, усе!
Та як же уміє таїти…

Що з папірцями?! — вони без потреби
Плодяться, плодяться, наче амеби.
Наче ті мухи або ж комарі…
Всюди вони — і внизу, і вгорі…
Всоте дивуєшся: що за дива? —
Пишеш один, — а

Бурчав язик ночами й днями:
Йому, бач, тісно за зубами,
А він би научив, як жить!..
Вільніше стало язикові,
Як зуби вибили Грицькові.
То що ж язик тепер?
Мовчить…