Про мову

Боже! Ти є в небесах чи немає?
Вийшовши в поле, молюсь, як завжди,
Силі, що землю в долонях тримає —
Доброму Богові Сковороди.

Боже! Сьогодні достоту відомо,
Чом Ти мене у

Біла сторінка — віконце в душу,
Через яке заглядає небо.
Що я сьогодні повідати мушу,
Щоб не втрачати право на тебе?

Де відшукаю, де роздобуду
Слово, що ходить пружно і

Людське народження не вимага печатки —
Його засвідчує сама свята земля.
Та я своє життя розпочинав спочатку
І раз, і два, і три — від голого нуля.

Уперше народивсь шахтарчуком

Часом уявлю оце писання
В томику —
І виплачусь над ним…
Враз тюремне самокопирсання
Стане осоружним і нудним.

Сам пораджу: не купуй, читачу,
Ці пропахлі потом

Нелегко зберегти солідний тон
Для мене — несолідної людини:
Отак почуєш слово “автохтон” —
І лізь у словникові холодний.

Блукаючи в інформаційній млі,
Зупинишся над давніми

Лечу кудись орбітою земною.
Люблю й ненавиджу усе земне…
Не я пишу, а Слово пише мною —
Воно вже вкрай заїздило мене.

Не інший хтось — мене загнало Слово
Сюди, де дротом

Наснилося, немовби я віршую
Там, де людська ще не була нога;
І ніби я тепер товаришую
З самим люцифером —
Він мій слуга.

На Місяці стою чи то на хмарі,
А на ногах моїх

З тобою разом народилось Слово,
Якому слід звучати на вітрах
І проростати правдою в дворах,
Та ти побачив: люди, наче сови,
Мовчать —
Бо ними володіє страх.

Принишклі,

Чому на мене впало стільки зла
В дні миру і в диму пороховому?
Земля в моєму баченні — мала,
Дрібна пилинка в безмірі живому.

Чи варта ця пилинка наших мук?
Адже ж ми тільки

На Україні град — так радіо сказало.
Я ж те на свій копил зобразити берусь:
Націлившись на Буг, сичить вогняне жало —
Горинич–Змій летить на Україну–Русь.

Мов дзвін, озвався

Караюся змалку: чому я такий?
Навчитися б те говорити, що треба,
Заради домівки, де хлібець легкий,
Де падає манна з ласкавого неба.

Мій спокій беріг би червоний квиток,
До

Стало слово моє земним,
У клубочок згорнулася мрія.
Як не бийся, а жодна із рим
Занебесним теплом не гріє.

А колись же було, було…
Я, розсунувши неба клаптик,
Брав для

За обідом
Внук Микити
Рідну мову
Взявся вчити.
Хвалить внука
Баба Варка:
— Вимовляє
Вже Тиміш:
«Холодець,
Пампушка,
Шкварка,
Каша,
Грінка
І

Діставсь Мусій до бензину,
Лляти вже почав.
— Стій! Ні з місця, вражий сину! —
Сторож закричав.
— Чом, злодюго, ти, — напався, —
Хазяйнуєш тут?
Як, нарешті, вже

— Як я сердилась сьогодні
На сусідку Раю,
Бо казала, що новин я
Ніяких не знаю.
Це вона позавчорашні
Язиком полоще,
А я знаю такі навіть,
Яких не було ще.

Скінчилось літо. Шелестять дощі
Холодні — без веселок та без гроз,
А завтра на стави і на кущі
Змертвілим птахом упаде мороз.

І паморозь, немов могильна сіль,
Скує у лузі

Я вас питаю:
у вранішніх росах ви
Пасли ягнят за селом надаремно?..
Вперто повчають казенні філософи
Знати лиш те, що начальству приємно.

Скільки бундючності в їхньому

Безсмертя нації — у слові,
А слово — Бог земних віків.
Лише нікчемні й безголові
Зрікаються старих батьків.

Не робітництво, не селянство,
Не щирий, праведний народ,
А так

Які ж ви смішні, їй-богу,
Із вашими орденами!
Чи хтось опромінить дорогу
Ліврейними галунами?

Чи зможе безликий чиновник
Талант начепити на груди?..
Ту славу, як вутлий

А може, це не так уже й важливо,
Щоб завжди був відкритий небосхил
І вільні перевали, вільні зливи,
І в небі шелестіння вільних крил;

Щоб модний галстук і костюм по зросту,
І