Про мову

А може, це не так уже й важливо,
Щоб завжди був відкритий небосхил
І вільні перевали, вільні зливи,
І в небі шелестіння вільних крил;

Щоб модний галстук і костюм по зросту,
І

Як тільки душу виповнить мою
Космічний подих в зоряні години —
Перед обличчям Всесвіту стою,
Дивуючись феномену людини.

Де, як вони вміщаються в мені —
Сонця, сузір’я і оці

Поема

1.
Я споглядав ту далину,
Що на застиглі хвилі схожа, —
Мов їх, ці хвилі, в мить одну
Спинила примха зловорожа
Чи навпаки — десниця Божа.

Між скель

Буває, поснуть і вгамуються трави,
І місяць до ранку в Дніпрі заночує, –
І раптом – тривожні, бентежні, яскраві
Слова я почую.

Вони прилетять із нічними зірками,
Вони

Жила собі сільська звичайна мати,
На полі працювала день при дні.
Вона давно забула вже граматику –
Часи, відмінки, присудки складні.

Отак би йшло життя її надалі,
Та при

Чорний Краків…
Чорні круки…
Ще хвилина — та й умру.
…Одвезіть мене у Жуків…
Як надію — не журу.

Одвезіть на Україну —
Ця ж земля мені чужа.
Там цвіте моя

Казало Казайло,
Слухало Слухайло,
Дивилося Дивило.
Питало Питайло.
Казайло не казало.
Слухайло не чуло.
Дивило не бачило.

Невідомо, звідки в нього
Ці химерні звички:
Про ключі в науці бомка —
Сам шука відмички…

Людство бачиться древом:
У кожної гілки
Своя пташка,
У кожної пташки
Своя мова.
А разом – древо,
А спільно – хор.

І чого поетові
Ображатись на долю?..
Хочеш описати –
Мусиш пережити;
Мусиш вижити –
Щоб описати.

Леле, лелеченько,
Чого ти лелечиш?
Вітри заклинаєш,
Чи матінку кличеш?
Леле, лелеченько, леле…
Вітри налетіли
З далекого краю,
Гніздо зруйнували,
Де мати, не

…І пройшли вони із мечем,
наче полум’я комишем, –
і над ними високий дим
по сьогодні –
небом глухим.

І все допили у спеку,
за горло стиснувши глека
так, що, тріснувши

«Корогви над степом широким
розвиваються в різні боки,
одні Рюрикові, інші – Давидові…» –
так автор «Слова» повідав.

Чайка плаче «ки-ги, ки-ги», –
не з’єднати їй

На кожнім перехресті діжка квасу.
І так багато музики і часу,
і вірші, і дівчата, і вино,
і вічність до вечірнього сеансу,
де йтиме не для підлітків кіно.
Було багато музики і

Поети вижити могли б,
якби були з родини чайок.
Який гіркий в поета хліб,
Та ще й його не вистачає.

Не вистачає ще й зело,
хоч не міняє стрій кирилиця,
рука тримаючи

Біля підніжжя терикона
перевиховуюча зона,
де циркулярка скавучить
і часом постріли вночі.

А біля зони грубо,
зримо підняв трубу хімкомбінат,
що, проковтнувши сотню хат,

Здається, пропонує щось лукавий,
про те, що і не снилось, натяка.
І хвиля, відбиваючи заграву,
палахкотить, як соромом щока.

І постає за тридев’ять морів
з вітрилами кораблик

Перу-зазнайці не дано
за сьому глянути печатку,
йому здається, що воно,
як з побратимом, п’є вино
зі Словом, котре на початку.

Тому і хвалиться над стосами
паперу,

— Я правий, бо мудріший, пробі! —
Кричав Павло (синець на лобі).
— Ні, правда на моєму боці! —
Кричав Панько (синець при оці).
— Неправий той з вас, — Гриць озвався, —
Хто

А за нами ні шуму, ні хвилі,
ми забуті давно, наперед, –
наша слава у братській могилі,
де стоїть Невідомий поет.

Нас немає, від нас – тільки тіні,
що неначе відстали на