Про мову

Волаю вже у відчаї:
“Панове,
Щезає мова рідна – це ж біда!”.

У відповідь лунає гонорове:
“Ми не панове, блін…
Ми – гаспада!”.

Ні я, ні батьки мої тут не бували.
А все мені рідне, клянусь…
З давньої пісні Янки Купали
Знаємо ми Білорусь.

Знаєм озер її синії очі,
Знаємо вьоски її і міста,
Знаємо

Хто кому затикає рота
На щасливій оцій землі?!

– Ро-о-о-ота-а-а!
Плі!
Ми збудуєм на заздрість Кию
Ще небачену в світі Русь…
… Зашморг на шию –
Хру-у-усь…

Наталю, я не смію, я мовчу
І знаю, що ніколи не посмію
Затеплити інтимності свічу
З тобою наодинці. Розумію:
Ти не така, як деякі. Не та,
Що падає в обійми легковажно,

Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила:
Чому ж мова єй немила?
Чом ся нев встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?

Дайте руки, юні други,
Серце к серцю най припаде,
Най щезають тяжкі туги,
Ум охота най засяде.
Разом, разом, хто сил має,
Гоніть з Русі мраки тьмаві;
Зависть най нас не

Сів Іванко, пише: САД…
Помилився — вийшло: ПАД.
Перекреслювать негоже —
«П» образитися може. —
Хай вже пад той
буде падом, почекає трохи сад.
Допишу я СНІГ — і

Вчиться вересень читати,
вчиться літери складати.
Засміявся хитро вітер:
— А склади-но ОСІНЬ з літер!

Вдарив вересень тривогу:
— Хто прийде на допомогу?!

Огірок

Звідкіля ці рипи-скрипи?
Може, йдуть вони від липи —
вітер гне її в цю мить,
а вона рипить-скрипить?

Ні, надворі нині тихо,
а в квартирі, як на лихо,
вже зітхає хтось і

Приїхало Хіхікало –
балакало; базікало.
Якби весь день балакало –
було б ще півбіди,
якби весь день базікало –
і це ще пів біди,
якби ходило-плакало –
це також

Моя Україна —
широкі простори:
поля і левади,
долини і гори…
Молитва і пісня,
і слово натхненне, —
з чого почалась
Україна для мене?..

Чи з пісні цієї,
що в

Я немовлям цей світ уздрів:
безмовним народився.
Найперше слово «мама» вмів.
Слів інших потім вчився.

За звуком звук, за складом склад
я німоти позбувся.
Всю мову так з

І знов, як перший чоловік,
усім тваринам дав я ймення;
Я зорі сестрами нарік,
А місяць — побратим у мене.

І всяку душу я живу
нарік, надхенний, по вподобі, —
а сам на

Його стріваю я — і мало не щодня! —
В студентській постаті на темних коритарах
В повазі лекторській і в круглих окулярах,
Де тиша темних книг, де збори й метушня.

Він народивсь

I
Ні, не бундючний, ситий гетьманат,
Не багатир — полковник череватий,—
ЇЇ поставив очі чарувати
Смиренний рясофорний меценат.

Намігся він, замість жебрацьких лат,
Убрати

М.О.Драй-Хмарі

Трубадури, як Максим Рильський…

На скелі, де ламають діорит,
За темною грядою Аю-Дага
Розташувала давня грецька сага
Храм Артеміди, перший

Ви пам’ятаєте: в дні тридцяти тиранів
Була та сама навісна пора:
Безмовний Пнікс, безлюдна Агора
І безголосся суду і пританів.

І тільки часом, мов якась мара
Ще озивався сміх

При цій малій нехитрій коляді
все менше нас: мороз на голос тисне.
Вмерзає слово у грубезний лід,
як риба — до весни (а лід розтане? трісне?).
Змерзає коляда у кожен звук —
і

1.
його душа

бліда так само

не вміє очі відвести
від одержимої осанни
напівзабутих палестин

над ними червлять кучеряві
дими запічних веремій
над ними також

Раз мені
казала мати:
«Можеш мов
багато знати,
кожну мову
шанувати,
та одну
із мов усіх,
щоб у серці
ти зберіг».
В серці
ніжну і погідну
збережу