Про мову

І магія забутої елегії,
Прочитаної в юності,
Веде
В минуле,
В далину,
В травневі леготи,
Хоч знаю,
Там ніхто мене не жде,
Не вигляда…

Смішні тепер буколіки

За моїм вікном –
Недобудова.
Я до неї вже
Помалу звик.

Гірко:
Помирає рідна мова
І сичить роздвоєний
«Язик»
Скрізь-повсюди;
Пісня солов’їна
Ледь

3а лінію лісів гнав гоном потяг-пес,
Дзвенів і койлив дні димові,
І позіхнув і за лісами щез,
Мов звук невимовлений в слові.

За параван полів, синедріон снігів
Залюляв потяг

Ми шануєм поетів,
Коли вони мертві,
А найпаче їх любимо в ореолі
Терпеливців і мучнів,
Загиблих в неволі,
Ми складаєм ціну
Їхній самопожертві:
Цей – на пам’ятник

Вірш, розрахований на освіченого читача
Захистив би кандидатську дисертацію,
Так нема ж, на лихо, путніх грошей,
Через те і пропада для нації
Фахівець хороший!

Кандидати й

Тоді не знали ще кефіру
І кисле молоко пили,
Отож зловмисники Шекспіру
В кефір плювати не могли.

А ще раніше, в іншу еру,
Не знали елліни авто,
Тому псувати

ВИКЛИКАННЯ ДОБРОГО НАСТРОЮ

Зацвіли дерева снігом –
Запелюстилась земля…

Скучив я за літаками,
За юнацькими роками,
За стрімким струмковим бігом.
Хочу в

Лечу не в тому літаку
І в напрямку не тому,
Везу майно своє: важку
Неперебутню втому,
Та ще гріхи свої, та ще
Борги свої несплатні,
Та ще вини всесвітній щем,
Та ще

Давно нічого не писалось
В ці дні недужому мені –
Прикупчувалось і втрясалось
На дні свідомості, на дні
Мого пригніченого серця.

І раптом – вибухло! Пишу,
Все накопичене

До ***

Мисль піднебесну двигчи в самом собі,
Душу в природи безвісти занести,
Гадкою крепков тьми світа розмести,
Житя кончини подружити обі;
Глянути мирно, що ся

Померли – від скромності – кращі
Колеги мої непутящі,
Дарма, що пером володіли,
Та кривописати не вміли;
Не сміли зневажити Слово,
Отримане чесно, спадково
Від їхніх

Не всіх іще ідолів
Ми з п’єдесталів зіпхнули…
Було, спалахнули,
Взялися за діло.
Та вмить
Стомились,
Присіли спочить,
Позіхнули з полегкістю,
Глянули… скільки

Вже газет не читаю – брехня
За брехнею біжить, обганя
Вже несвіжу брехню, а за нею
Ще свіжіша колише матнею,
І народ умліває від дива:
– Ця брехня і направду

Землячки-своячки запалили свічки
І тому, і другому – згодиться…
Від ганьби-проклятьби
Утікають річки –
Залишається тільки водиця.
Все на світі – трава:
І думки, і

Нехай ніколи не зника
Потреба слова!
Його солодка і гірка,
Свята основа
Мене утримує іще
На світі цьому…

А під чорнобильним дощем,
Уже зникому,
Народну мову

Старі, пожовклі та крихкі,
Мої чорновики…
Які невизрілі думки
Таяться між рядків?

Який світогляд юнака,
Що ріс, немов з води,
З нужди і прагнень
І шукав
Слідів

Волаю вже у відчаї:
“Панове,
Щезає мова рідна – це ж біда!”.

У відповідь лунає гонорове:
“Ми не панове, блін…
Ми – гаспада!”.

Ні я, ні батьки мої тут не бували.
А все мені рідне, клянусь…
З давньої пісні Янки Купали
Знаємо ми Білорусь.

Знаєм озер її синії очі,
Знаємо вьоски її і міста,
Знаємо

Хто кому затикає рота
На щасливій оцій землі?!

– Ро-о-о-ота-а-а!
Плі!
Ми збудуєм на заздрість Кию
Ще небачену в світі Русь…
… Зашморг на шию –
Хру-у-усь…

Наталю, я не смію, я мовчу
І знаю, що ніколи не посмію
Затеплити інтимності свічу
З тобою наодинці. Розумію:
Ти не така, як деякі. Не та,
Що падає в обійми легковажно,