Про мову

Мовчить стривожена,
Стриножена,
Надія зраджена моя,
В бік мінусовий перемножена
На сорок сім
(Така знеможена!)
Мільйонів особистих “я”.

Куди прямуємо

Напився Хмель. І непрохмільно
Гуде гульба в Чигирині,
І будь-яке вороже стрільно
Прицільно
здатне
у стіні
Пробити бреш…
Та брешеш, доле!
Іще сміється срібна

Коротка баєчка:
Були –
Жили тут недалечко
Поети крупні,
І знесли
Одне круте яєчко
(Читай – словечко)…
Не біда,
Що знЕсли “ерудити”, –
Біда: не

Колись до мене ставились, мов рідні,
Пили – за мій рахунок,
А тепер,
При владі, при здоров’ї і не бідні,
Дивуються, що й досі не помер
Від голоду і немочі,
Що й

Під вікном під моїм тихо кінь заіржав –
То приїхав з Монголії друг Суренжав…

А невдовзі за ним під балконом моїм
Зупинив аргамака татарин Селім…

А затим на собак напустив

Скаржимось на долю безголову,
Товчемо холодну воду в ступі:
– Чóму нашу мову писанкову
Не вивчають негри в Гваделупі?!

Наодинці плачемо і вкупі,
Рідну землю носимо в

Система? Так. Але не лиш вона
Вбивала Стуса –
А й суспільство навіть,
Яке сьогодні тінь поета славить,
Іще не усвідомивши сповна
Поета в плоті та живій кровІ…
Карається

відкраялось по кращому окрайцеві
з усіх країв країни солов’їної
а залишки невкрадені ми краючись
серцями називаєм Україною
предивом осіянним Оріяною
поліссячком поділлячком

Встаю раненько – Бог мені дає
І теми свіжі, і хороші рими.
Поети, не буваючи старими,
Продовжують призначення своє:
Віршують! Я віршую і вершу –
Камінчик до камінчика

Закурявіла кураїна.
В раїнах – кіптяви рої.
Суржикомовна Україна,
Де живемо,
Як несвої,
По виду нібито вкраїнці,
А за поводженням – хохли
(Недарма в пашпортній

Що за гомін, що за цокіт
Чути в нашому дворі?
Може, раптом дві сороки
Посварились угорі?
Може, десь уздрівши кішку,
Величезну і страшну,
Дві синички

Як повінчати небесну поезію
З нашою вельми буденною прозою?
Мов балансую на гострому лезі я,
Ніби по кризі тонесенькій ковзаю…

Вхоркалися коні…
А прудкі тачанки
Зовсім розторохкались –
Прямо до розвалу…

Вгомонімось, хлопці,
Все почнім спочатку:
Почитаймо Біблію
Замість «Капіталу».

«Не

Я так іще ніколи не писав:
Мов дихаю пречистими словами,
А наді мною світлі небеса,
Мов купол храму –
В ньому,
Замість брами,
Веселка молода перевиса.

Коли буде Комуна,
То буде місто, як море, як гора,
Таке біле й таке широке,
І вдень у дванадцять
Ударять у дзвони,
І підуть люди від праці до моря.

А люди — як поле

Верніться!
Так голос пролунав з туману,
Мов птиця,
Схопилось серце, руки опустились в давнину,
Трамвай прорізав тишу й увірвав.
Я чув, як палав день, росла трава
Гей вище

Недавно — дуже дивно —
Здавалося мені:
І як писати рівно
Ці літери трудні?

І навіть з паличками
Я впоратись не міг.
Криві та з карлючками,
Ну, просто, як на

От мені незрозуміло,
Хто це вигадав чорнило?
І нащо писати нам,
Як від нього стільки плям?
Де беруться плями ці?
Це ж подумать варто:
У Мар’янки на лиці
Ніби справжня

Співчуття і співщирість
Незримо
Без рими
Виростають в поезію…
Рима сама,
Як відлуння,
Повторює неповториме,
Як уява,
Немислиме все обійма.

Повторюється все.
І я повторююсь,
щоразу наче заново відтворююсь
в думках, у вчинках, в тому, що пишу…
Повторення – засвоєння вже знаного,
засвоєне прокручується