Про мову

Казали: репутація, як дзеркало.
А дзеркало (буває ж!) тільки дзенькнуло.
Й заступництво одразу ж загуло:
«Подумаєш, розбилося?! То ж скло!»
Казали: «В нього совість, як

Небожителі? Що ви!
“Скоромне” вживають,
В рай чи пекло – не вірять.
Атеїсти по суті,
Хоч земної прописки, буває, не мають,
Та гріхами земними до тверді прикуті.
Прометеї?

Їй-богу, я вірші пишу не для слави,
Тим паче, клянусь, не заради гроша –
В годину тяжку
Для розради-забави
Вигадує вірші душа…

Без цього пропав би на світі, я знаю,
Чи

Мій рідний край гнетуть окови,
Мій рідний край у боротьбі.
О, як же тут в ім’я любови
Вітчизні помогти моїй?

І серце нищечком говорить:
“Учись, трудися кожний день,
Не

О Києве! Столице давня, світла!
Ти наша славо, плекана віками!
Твоя краса, що в давнину розквітла,
Подоптана варварськими ногами.

Печерська Лавра, пам’ятник Богдана,
І

І мудрість повинна
Від серця іти –
Холодного розуму людям доволі.
Як хліба окраєць
Без дрібочки солі,
Як спокій без клопотів і суєти,
Так розум – без серця.
І мудрість

1
До Назаровича в гості
Приїздили ми з Чернявським.
У Назаровича – прості
Пригощання-закуски,
Ані вимушених тостів,
Ні погроз чужим, ненаським,
І душа не

Лети, мій лист, під вітру свист
Супроти вітру і супроти
Всілякої супермерзоти,
Лети до милої, мій лист!
Не листопад – один листок,
Не колотнеча слів – три слова:
Надіє,

Від Сяну до Дону –
Із дому й додому:
У Львові мій син,
А в Луганську дочка…
Вистукує поїзд:
– Нікому,
Ні-ко-му
Мостів не зірвати
На наших річках!

Луганські

В держави не просив ніколи позики
І на везіння з долею не грав,
Писав, щоправда, вірші-“паровозики”
І в цьому, може, дещо й перебрав.

Та схаменувся вчасно, –
Ще не

Од сивих дум сивіє голова,
Од сивих дум я серцем молодію
І виколисую в душі надію
На ще ніким не сказані слова.

О, віро в золоте своє перо,
Яка ти по-дитячому наївна,
Яка

Літературні “генерали”
(Чи на новісінький лампас,
Чи про запас) всі гонорари
Повідбирали ласо в нас.
І, відповідно ж, видаються
За наш рахунок – чин є чин, –
Їх доньки

Ви,
Народжені в Україні,
Хоч і з прізвищами на «ов»,
В незбагненно сліпій гордині
Відчуваєте і донині
В своїх жилах «московську кров» –
Мішанину «кровей»

Яка притишена печаль!
Громово стукає наручний дзиґар
І чути, як тече по венах кров.

* * *

«На вгороді верба рясна…»
А під тою під вербою
Сива жінка зажурилась.

*

Набивши руку на дрібній халтурі,
Плануєш ти пролізти у велику
Літературу. Що ж, в літературі
Великій ще наб’ють тобі і пику!

* * *

Намітив ти собі орієнтири
На

Кохаюсь в рідній мові:
Сам з собою
Спілкуюся полтавським діалектом.

* * *

Вечірній дощ прополоще
Цинкові ринви – вранці
З них ластівки защебечуть.

* *

Один лишився сам на сам.
Нема ні кревного, ні друга.
І любкою — помститись туга,
і туга — подругою дням.

Отак натрапити зненагла
вполудне чи в досвітні роси
і бачити — о

Я в чисті лірики хотів,
Щоб завжди бути архічистим,
Та на шляху буття крутім
Зробився голим публіцистом.
Мене собаками цькують
Цілеспрямовані естети
І графоманам

Поголюся – помолодшаю,
може, ще й порозумнішаю,
з вух зніму гарячу локшину,
депутатами навішану.

Прикуплю на ринку маселка
(на добро не звик скупитися!),
страву класову і

Я легковажу словом не щодня,
Точніше, не завжди словами граюсь –
Я словом і караю, і караюсь,
Ним дихаю й від нього задихаюсь,
Воно в мені пече – не схолоня,
Я ним грішу і