Про мову

Пообідній літній день
У мелодії пісень,
Незвичайних, неземних…
Благодать пливе у них.

І, немов на світ увесь,
Ллється щастя із небес
Із відерця золотого —
Від

Буває, неспокій лине
Звідусіль. Аж темніє тиша.
І раптом — голос людини,
Від якого стає світліше.

Слово, одне-єдине,
Та знаєш — тільки для тебе.
По цілому світу

Нові проекти і нові ідеї —
Короткочасні, змінні і химерні.
На протязі історії всієї
У кожний час були часи модерні.

Учора щось підносили до зірки,
Хвала йому складалася

Пропливали роки життєвою дорогою.
Все чекалося ніби на справжнє щось.
Допливли вже й до краю дороги довгої,
А він все ще чекав і чекав чогось.

Повідходили друзі-ровесники в

Перечитуючи Шевченка і Франка

Не старіються твори великих поетів,
Не вмирають думки геніяльних людей
Про життя у житті, де упадки і злети
У стремлінні до вічних високих

“Держава не твориться в будучині,
Держава будується нині”

Олег Ольжич

До ясної мети, із ясними очима, —
Це вони найдорожче приносили в дар:
Скільки їх — молодих,

Різні люди. Людські долі різні.
Кожна з них комусь дорога провідна.
І приходить людям рано-пізно,
Що вітчизна в кожного одна:

Звідкіля походять їхні предки,
Звідки корінь — в

Земля німа; але цвітиння дуже
ввижається над гибель справжню.
Бо трави в сні: собі світило дружнє
крізь сніг причарувати прагнуть.

Хоч і солоний бризк і рев жорстокий
від

Поруйнований ребром, на морок —
бідний корабель поблід.
І в негоді доцвітавши кротко,
не озветься вишня вслід.

Складені, як сном, труна замкнула
неживі на грудях руки.
Не

Чи роса палкіша — з діяманту
впавши серед свіч на люстро:
ніж ріка? хоч промовля помалу,
як роменна нива, любо.

Звіяна в лебідчині гребінки,
течія, мов річ дотчеться:
«— Я

І
На сторожі трону: висповідні,—
четверо молебень правлять.
І ні поступами блискавиці
не змістити їх крилатість.

І не спиниться на мить, не стихне
серце, в славлення

Скружена, як рельний вал, негода:
старчикові сонця в клопіт.
Котять голосні безодні! сходять,
сиві, до пожеж потопних.

Понад їхнім димом коло пальців,
що біжать,

І як будуть вівчарики білі вівці пасти,
будуть моі співаночки за крисаню класти.
Із коломийки

Служу Камені знов. Віршую водно й тільки.
І друзями мені: Овідій, ніжний

Учора мов – хлопчиною замурзаним
Я рвався з долею у жмурки гратись.
Стругав і коней, і вірші – і з музами
Ставав неначебто запанібрата.

І вже ось літо відтрубило сурмою.
Все

Від багряних пальців — лист нещастя
вкладено на камінь гордий.
Він: застиглий крик накарбувався
з нежиття на всі дороги.
Недвижимий жар; а вже пронижуть
і його льнянисті

Чи в ланцюг заковано зелений,
без заліза, ребра бідні…
Тільки світоч: полум’яний кленик:
скине чисті сльози в віддих.
Далі жайворонок зірки тужить,
крильця в сфері правди

Руки стужавіли в змагу, окріпли карби і мозолі.
Полудень серце настиг — час достигання і жнив.
Розкоші, миру, ні тиші, ні величі-слави я прагну —
тільки снагою даруй, Господи, слово

І білий лист — і блимавка — і нетлі
над полум’ям тремким… Далеко — ти!
І тонким зашморгом шорсткої петлі
стискає горло туга самоти.

Слова безвпину крутіжем

І
Мов дзвіничник, сам відкривши ребра,
віддає на суд істоту —
кленик серця! ватрами береться,
вістку чуючи високу.
Монастир ялин і сосен старчий,
проти круків при

Знак преображения! рута кожна —
прирідніє в квіт зіниці.
Всі білопелюстя в полі зложать
здогад світла: хоч найнижчі.
Знак преображения все поборе
в день Месії — в день без