Про мову

Древній океан, здійнявши груди,
вигримить, крізь бурю зблисне —
мову, на стострунностях орудних:
вінценосний псалмоспівець.
Звергнув з піни дерево — аж чорне,
чи не з острова

Взєли шєпочки поза крисочки,
Взєли шабельки поза обельки…
Просє господа, своєго пана:
— Можний наш пане, пане Гавриле!
Гой, пусти ж ти нас й а в гор на війну!
— Я вас не пущу,

Марне слово прорік,
Пусто ніч чатував —
Дивен звір мою сіть
Потоптав, пометав.
В. Свідзінський: Баляди

З багатства слів безмірного важенне
я часом слово виберу.

Буває так, що в радіснім пориві,
Під пізній шум осінньої ріки —
Слова складаються рясні й горливі
В поезії роздвонені рядки.

Та заридає біль у грудях ридма
І прочуттям гірким

Є в нас два автохтонні народи –
Українці і кримські татари,
Під знаменами злагоди й згоди
(Хоч були у минулім і чвари)
Проживають в єдиній державі,
Розбудовують рідну

Чорнобиль розбудив
козацьку душу,
Що три століття спала,
І вона,
Запхавши в люльку
Тютюну папушу.
Пішла коня ловити в полинах,
А заодно й шукать
пропиту шаблю,
А

Причулось у глибокім січні
Відлуння журавлиної яси.
Урізались, немов стрілки двосічні,
В холодну невидь рідні голоси.

Здалося, що на Свіржові причали
Летять ключі із теплої

Тривоги оступили знадовкола
І звільна довшає вечірня тінь.
Але змагається людина квола,
Вгорнувшися окриллям палахтінь.

І проламавши мур довкілля грубий
І криги заморозливий

Нестерпне світло
перетяло груди,
і в серце врізалося
слово.

І до кінця твого
болітиме
затерпле
тіло,
а в жилах синьо
пульсуватиме свідомість:
ти живеш.

Книжки, журнали — повінь паперова
Нестримно рине з вулиць і грядок —
Даремно пробуєм в розливах слова
Знайти живий поезії рядок.

Горливо прагнем, скинувши забрала,
На людське

Заглиблений у незглиб-незвідь трансу,
Шукаю слова ярого пракорінь,
Щоб вивести його в дорідну стансу,
У строф рядки роздзвонені, прозорі.

Наставлений на лад вродливий і

Розірваним зсудомленою віддаллю
Грузьким шпитальним дням немає ліку.
Твоєю мукою боліючи, не відаю,
Якими біль твій лікувати ліками.

То рвусь нести тобі хоч дрібку

Живу в незалежній державі –
Свої в мене сльози і сміх.
Росії обійми тужаві
На горлі й на ребрах моїх.
Затруєну воду дніпрову,
Привласнивши,
П’ю досхочу
І рідну

Піщинкою у Всесвіті лечу…
Куди ж тут усвідомити,
Що маю
Призначення високе?!
Я не знаю,
Яку ціну за кожну мить плачу
Нестримного польоту.
На землі –
Кількомільярдна

Веселі ми й дотепні, бо – хохли,
І справно ведемо хохлячу справу:
Жартуючи, сусідам віддали
І добру славу, і свою державу,
І назву Русь, бо нащо нам вона
На вдачу нашу, розумом

Можна вбити поета
І вірші його спалити,
Можна знищити навіть
Сліди від його слідів
І плитою могильною
Намертво прах придавити…
Та залишаться трави,
Якими він

1
Снігів неміряні полотна
Зима вибілює. Крайнебо
Рожевіє, неначе лиштва.

2

У пухкій кучугурі постелі
Сховались кімнатні собачки.
А я сигаретою

Віршами живу,
Одними ними
В цім житті й тримаюсь
За живе,
Програмують настрій ритми
Й рими,
В образах щось мріється нове;
Рій думок шикується

Не бавте слово, бо засне,
Потиху приколисане,
І заніміє, голосне,
Й без нього буде лихо нам.

Плекайте слово, щоб, ясне,
Будилося і кликало,
Мале єднаючи, земне
З

Казали: репутація, як дзеркало.
А дзеркало (буває ж!) тільки дзенькнуло.
Й заступництво одразу ж загуло:
«Подумаєш, розбилося?! То ж скло!»
Казали: «В нього совість, як