Про мову

Читано на бенкеті в Полтаві в день знесеня крепацтва 19 лютого 1861

Довго матір синів своїх
Слізьми обливала, —
Сего часу щасливого
Довго дожидала.
Діждалася… Свою

Козаче-чумаче!
Йдеш у дорогу —
Послухай же, сину,
Діда старого:
Покіль ще живий я,
Покіль помірать,
Про родичів де-що
Зотів розпитать.
Як з сіллю ітимеш
На той

Мішок
На мішку,—
Мішки
В порошку.
Порошок,
Як борошно,—
Від борошна
Порошно.

Брехач
Бреше,
Бреше
Не вперше…
Розбрехався
Брехач.
Брехач,
Як деркач:
Деркач
Дерчить,
І брехач
Не мовчить.

Мурий
З Мурмуркою
Вечеряли
Куркою:
— Мур-мур-мури,
Гар-р-ні
Кур-р-ри!

Скоро,
Скоро
Мовить
Ганка
Скоромовки-
Спотиканки.
Слово
В слово
Слава
Ловко,
Скоро
Мовить
Скоромовки.

Наробили
Двері
Скрипу,
Заскрипіли:
Рипу-
Рипу.

— Що це в тебе знов-таки
Двійки в зошит сіли?
У диктантах помилки
Знов зачервоніли?

— І чого б я приставав?
Бачиш, яке діло —
Я перо погане мав
І рідке

Виступайченко Панас
Часто виступає.
А для чого? В котрий раз?
Сам того не знає.

А рука його, рука,—
Мов крило у вітряка.
А язик — ой леле! —
Лопотить та

– Здоров! Як справи?
Що робиш? — я питаю.
– Та ось по телефону
З тобою розмовляю…

А як у тебе справи?
– Та справи — те що треба!
А що ти зараз робиш?
– Та от дзвоню

О рідна мово, скарбе мій!
В мертвотних напастях чужини
Ти – мій цілющий, мій єдиний
Душі підбитої напій…

Нехай гнобить за роком рік
Надій нездійснених напруга –
В тобі

Т.Шевченку присвята

Він пас ягнята за селом
Такий сумний, такий ще юний…
В душі палкій бриніли струни –
Ніким не співаний псалом.

Яріли обшири ланів,

Ослисько хвалиться індику:
— Я маю голову велику!

Індик у відповідь: — Овва!
Велика й справді голова…

Гусак сказав: — Додати можна:
Вона велика, та порожня!

— Ану, скажи: «МОЛОКО».
— МОНЯ! — випалив Юрко.

— Що? Не вмієш? Навчимо!
Вимовляй за мною: «МО».

— МО
— Бачиш, гарно як пішло.
Певно, вимовиш і «ЛО»?

— ЛО
—

Ніч не спали
Сиченята,
Полягали
Ранком спати.

— На добраніч!
Каже сич,
Бо в сичів же
ДЕНЬ — ЦЕ НІЧ.

Мені, тоді ще новачку
У райських кущах беззаконня,
Казав один бандит: — По конях!
Одначе тям, що на гачку…

Відтак подибав я з печери
На божий світ і посміхнувсь:

Малий горобчик у дворі
Хвалився всім на втіху:
— Злякав я півня на зорі,
Цвірінькнув — і під стріху!

Мурлика
Муркоче —
Морозива
Хоче.
Мурлико
Руденький,—
Замерзнеш,
Дурненький!

Віддаль до неба вимірюється
Зором очей, чулістю серць.
Свій початок і свій кінець
В кожному слухові й зорі.

В кожного власні зорі.

* * *

У людей багато

Є мова у запеклих ворогів,
У добрих приятелів, щирих друзів.
І ніжна — як у пари голубів.
І та — яку творцям приносить Муза.

І є співзвучних душ безслівна мова —
Двох рідних