Про мову

Якось десь хтось колись питав
У козака Нетудихати,
Чи він письменний, чи, мовляв,
Зумів би книжку прочитати.

— А хтозна, — відказав на те
Козак. — Брехати я не

Вільно ритмована мово,
Найкраще з земних чудес,
Що слово складаєш до слова,—
Ти не дарунок небес!

Тебе створила людина
В сиву давнінь віків,
Щоб ти, мов таємна

Загув мотор у високості
і плинний виклад перебив…
Спинився ти в безсилій злості
та крейду точену зломив…

Навіщо, канторе учений,
ця злісна павза, злісний рух?
Чи ж не

Ненависть ваша поруч йде з віком:
і боязка й нахабна одночасно…
Прямує, мов залякана, безгласно
любов і приязнь тим самим шляхом.

Цілуєте чи б’єте п’ястуком —
все робите

Не умирає слава Морозенка,
І Гонта кличе хлопців на борню, –
То на віків неорану стерню
Лягає пісні свіжа борозенка.

І, мов зело, із неї пророста
Велика туга й радощі

Ми кажемо: “Гіркий хліб вигнання,
високі сходи нам чужого дому…”
Та скарги зміст сховався за утому,
за байдужість буденного щодня,

пожер падаючий Перун вогня
наш запал,

Магдалині Папанківні

Улюбленець мій — різьблений сонет,
коштовний подарунок з Ренесансу.
Серед нової зброї декадансу
блискучий все його вузький стилєт.

Обчислений

Ніч і тиша — на сторожі.
«Ой, не бути в парі!»—
Хтось вродливці зловорожить
І воложить карі.

Але — що це? — серед ночі
Дивний спів рознісся!
Потішати наче

В класі мріяла Галинка:
«Я не Галя,
Я — сніжинка.
Я кружляю,
Я лечу
І граматики не вчу:
Бо навіщо балерині
Ці нудні дієвідміни?»
Де ми Галю
Бачим

(Сонет)

Від неї кров — сторіками сторік,—
Земля наскрізь гарячкою просякла.
Вона встає, багряна, хмаросягла,
Уся — німий в пустиню синю крик.

«Немов живий,

Поясни мені, Тимку,
Дивну справу отаку:
Ти уроку не учив,
Як п’ятірку заробив?
Бо, на щастя, знову,
Як писав письмову,
То собі не довіряв —
До Яринки заглядав.

Є.Маланюкові

“Занадто панська — Польща. З нею важко.
Гидке — московське: вірний твій холоп,
Сміття твоє, підніжок твій Івашко.
З такими жить — добра нам не було

“Мені вліз цвіркун за пазуху.
Вийми!” —

Ти лягла горілиць у зеленій зливі.
Твої очі — як трави зелені.
Очі зелені — зрадливі, —
це тільки повір’я темні.
Ті повір’я

Мова кожного народу
неповторна і – своя;
в ній гримлять громи в негоду,
в тиші – трелі солов’я.
На своїй природній мові
і потоки гомонять:
зелен-клени у

Я тобою
Колись-таки
Перецвіту.
Пересліпну.
І знов стану зрячим.
Чорно-біло світитиму
В нашім саду,
Як обпалене вітром
Гілляччя.

Яка стигла підробка —
Твоя

Коли останнє листя опаде, —
Луною в серці озоветься осінь,
І холодно так стане між людей, —
Мій теплий вірш хай почуття вколосить.

Епохи гомінлива тріскотня
Написаного не

Я туго ріс. Тож не дивуйте їм,
Тим недосвідченим, невправним звукам,—
Таким беззахисним, таким безруким
Я був тоді на торзі життьовім!

“Горби шалфейні” в килимі ряснім
Мене

Великий гріх на серці я ношу.
Василь Стус

Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені,

Чую: завжди ти крокуєш.
Знаю. Нудьга тебе гризе,
То давай-но поговорим.
Ти знаєш азбуку Морзе?

Гаразд! Стук-стук-стук!
Кажи, як підказує сумління:
За що потрапив ти до

Прочитавши Леоніда Кисельова.

Чом не винесла її очима,
так, як він, у безвість крадькома,
щоб була зо мною, хоч незрима,
а не ця, що тут, чужа й німа.
Щоб казала