Про мову

Десь
а можливо й тут
пішов такий дощ
дощ пішов такий
що стало нікому й нікуди
витягати
допіру втонулого

від самого ранку
я сиджу
за своїм хистким столом

Десь
а можливо й тут
пішов такий дощ
дощ пішов такий
що стало нікому й нікуди
витягати
допіру втонулого

від самого ранку
я сиджу
за своїм хистким столом

Не степами і не горами
простяглася твоя географія —
на півкулях мільйонів сердець
і крізь невидимі простори пісень.

Не створила тебе історія,
а туга за твоєю красою.
Ти

Не прилетів птах
до гілки, видно
на ній тільки місце
для його ніг, довкруги
неї порожнечу, подібну
до саду, купи білого
повітря, ширші вгорі, балянсуються
на її кожній

Ет, ну що й говорити – дива:
з дива пива ждати дарма –
тьмою тьменною сунуть слова,
а між ними слова нема.

Чи його десь лихий пристрів
на поторжці?.. А коли – ні,
хай

Їх, епіграмо, омини.
Нехай во здравії вони
живуть: у них важка печать –
вивчати нас і нас повчать…

Неси в очах дива і недива,
і казки світ, і виміряну землю,
як бруньку, що весною ожива,
як хліба шмат, чи кучерявість хмелю,
чи настанови отчої слова.

Як зустрічати сонце

Не мати нічого до бога.
А доля йому не дала
не те що прямої дороги,
а й частки живого тепла…

Народжений в муках для муки,
з ціпка змайструвавши перо,
лаштує страждання у

Народна пісня — голос невсипущий,
Душі людської — вічне відкриття.
Вона ніколи, як і хліб насущний,
Не вийде з моди сущого життя.
Хай як би там не пишнилася модна
У вихилясах

Торкну рукою павутину
і не порву – нехай пливе…
Що в світі білому покину,
а що мене переживе?..

Таж певне: залишаться діти,
осиротілі журавлі,
як осінню прибиті

ІІІ. Доісторія

А ящери, а мамути до нас
були в природи найсильніші діти,
а вимерли…
Бува ж таке не раз:
щоб вижити –
доводиться

… Розтануть, як у часі давнина,
в теплі любові діалекти й мови,
і витвориться з них одна земна –
велика мова Всесвіту.
Умови
в країні нашій визріли уже,
а прийде час – і

На столі латинь, старослов’янська,
Мертвих слів ліси непрохідні.
За вікном шумують, як шампанське,
Білим цвітом обкипівши, дні.
Кинути б конспекти достобіса,
І дихнути свіжістю

Кожен пише себе, як уміє:
“Я – орган… Я – усесвіт… Я…”
Кожен тішить себе, як уміє,
Україно моя…

І мені б за столом письмовим
знаків оклику стрій вести,
так забаглось у

Ех, хохли неотесані,
Не обличчя, а твар*.
Ви не вперше принесені
на всесвітній вівтар.
А я дякую Богові,
що не впав за червінець,
що у сонмищі вбогому
не хохол, а

І. Кіровоград

Ми про щастя дружно відкричали
і діждались тихшої події:
свята української печалі,
свята української надії.
Довго правда нас вела огульна,

О мово рідна!
В рідній хаті,
як джерело із глибини,
в голодні дні,
у дні багаті,
і на вогнях,
і при багатті —
ти від колиски до труни!..

Хоч не чужою

…Моя Вкраїна в мене у крові!
Вона живе у смутку і надії,
вона ридає в кожній удові,
вона у кожній матері радіє!
Все найрідніше в неї перейму:
і мисль Тараса, й голос

Живу я знову з музою в союзі,
і вірш новий народиться в добрі.
Але підходять до моєї музи
бувалі лікарі-абортярі
і пропонують спосіб найновіший,
як витвір найгуманніших

…я не молюся жодному божку,
я викинув із хати всі ікони.
Любов мою – велику і тяжку –
не звіть: національні забобони.
Я долю всього світу пригубив,
всі мови світу хочу